Читанка для Мануеля

Мені це все видалося не менш очевидним, ніж тому, ти знаєш, надто після сновиддя про фільм Фрица Ланґа, що було абсолютно незбагненним, а водночас відмінною і неясною формою глухої вулички з подвійною назвою Людмили і Франсини. В цій непроглядній пітьмі все було найяснішим, бо тієї пори я щодня натикався на вперту необхідність ліквідувати пряму лінію як найменшу відстань між двома точками, яка-небудь неевклідова геометрія видавалася б мені придатнішою для мого ставлення до життя і до світу, але як утовкмачити це Людмилі або Франсині, коли так довго блукати і чекати, неодмінно лишаються нудота й розчарування, докори завжди в межах ортодоксальних ліній, гризоти й гидкий присмак у роті людини, що є рабом свого західного і дрібнобуржуазного походження, відчуття, що треба щось зробити і нічого не зроблено, відчуття невиконаного завдання, відчуття чорної плями між миттю, коли гарсон у кав’ярні повів мене до зали, де мене чекали, і миттю, коли я вийшов звідти, знаючи, що я щось забув, що я мав щось зробити, проте не міг, бо ж не міг пригадати. Отак щодня і, звичайно, пильне над-Я, надбудова буденного утверджувалася, штовхаючись ліктями, вершник на покрівлі, який намагається обняти світ Людмили і світ Франсини (і більше, набагато більше за це, повну розу вітрів, що розриває всяке уявлення про локалізацію обрію), щоб торкнутися коли-небудь рукою крайнього жадання світу Людмили—Франсини, і тому, звичайно, щокроку зіткнення з двоїстістю, непримиренний двоїстий погляд із верху двосхилої покрівлі.

— Знаєш, — сказав Андрес, наливаючи Людмилі ще вина по тому, як поставив платівку «Процесії» і взяв люльку, — знаєш, полячко, мене змалку чарувала така ідіотська річ, як їзда верхи, просування вперед, споглядаючи майже одночасно зміну подвійного латерального краєвиду, ранчо ліворуч і низки тополь праворуч, руїн праворуч і жебонливого струмочка ліворуч, а спереду майже нічого, конячі вуха, обрій, що вже здалеку починає зсуватися ліворуч або праворуч, я знаю, якоїсь миті крислате дерево посередині шляху зійде ліворуч, а сова на сухому стовбурі стане совою з правого, правильного боку і спростує цим свою незаслужену репутацію.

Людмила згорнула книжку литовських віршів і дивилася на мене очима, ще трохи загубленими у світі образів, який мало що мав спільного зі світом, який вона бачила, з чоловіком, що повернувся від музики Штокгаузена і огидного ремигання, бо, бачиш, Людо, найстрашніше не обирати: адже людина щодня обирає дедалі більше, це неминуче, ти прагнеш зануритись у Веремію, а я став на бік арабських країн, звісно, cum grano sablis[98], і то тільки подумки, і, тут певність ще більша, найважче й найризикованіше — не це, хоч і тут можуть постати різноманітні проблеми; оскільки моя проблема з арабськими країнами надто вже піщана, я, люба дівчинко, відчуваю огиду до всякого поділу вод, тільки простодушні вважають, ніби поділяють ножем, ніби це лишається з одного боку, а це — з другого. Ти, полячко, звичайно, не розумієш жодного слова з того, що я кажу.

— Як же ти хочеш, щоб я розуміла, — пробурмотіла, підступивши ближче, Людмила, запустила руки мені у волосся й чухала мене нігтями, мов кота, це завжди було для мене несказанною насолодою, — якщо ти, моторошний птаху, починаєш говорити про світло в кінці тунелю. А втім, дивися, чи я розумна, я вважаю, що розумію тебе і що немає потреби діставати дорожні карти «Michelin».

— Людлюд, вибір сам по собі неважкий, але я думаю, що проблема вибору, — яка дедалі більшою мірою є проблемою цього паскудного й дивовижного сторіччя з маестро Сартром або без нього, щоб перетворити її в психічну музику, — полягає в тому, що ми не знаємо, чи наш вибір зроблено чистими руками. Я знаю, обирати — це вже багато, дарма що людина помиляється, тут є ризик, спрацює якийсь випадковий або генетичний чинник, а загалом вибір сам по собі має певну вартість, він визначає й підтверджує. Проблема, на мою думку, мабуть, полягає ось у чому: обираючи те, що я вважаю за визвольну поведінку, розширення своїх можливостей, я, можливо, корюся імпульсам, примусам, табу або упередженням, які походять якраз із того боку, який я хочу покинути.

— Блуп, — мовила Людмила, як і завжди, коли хотіла заохотити мене.

— Хіба не багато таких, як ми, що хочуть поламати буржуазні шаблони, спираючись на не менш буржуазну ностальгію? Ти бачиш, як революція не бариться запустити машину репресій — психологічних, еротичних, естетичних, — які збігаються майже симетрично з машиною, начебто зруйнованою в політичній і практичній площинах, але й далі думаєш, що треба, мабуть, пильніше придивлятися до більшості наших варіантів вибору.

— Гаразд, але це все-таки краще, ніж споглядати пупок, як чиниш ти, годилося б спробувати здійснювати якусь надреволюцію щоразу, коли трапляється нагода, і я згодна, що вона існує щодня.