Читанка для Мануеля

Один з розв’язків: поставити фортепіано на цей міст, і потім станеться зустріч. Інший розв’язок: збудувати, хай там що, той міст і лишити його: з дівчинки, що лежить на руках у матері і ссе грудь, коли-небудь виросте жінка, що сама перетне той міст, пригортаючи, можливо, до себе іншу дівчинку, що ссатиме грудь. І вже не буде потреби у фортепіано, а буде міст і люди, які ходять по ньому. Але спробуй скажи таке отим усім надміру задоволеним собою інженерам шляхів, мостів і п’ятирічних планів.

* * *

— Хто дзвонив? — запитав Фернандо.

— Та отой, що менше згадувати його, то краще, — відповів Патрісіо з відчутною ніжністю. — Ти побачиш його хвилин за десять, це Андрес, аргентинець, яких тут так багато і які не знають, чому вони живуть у Парижі, хоча він має свою теорію про обрані місця і, хай там як, здобув право на свій куток. Сусанна знала його ще до мене й може розповісти тобі про нього, можливо, навіть скаже, що спала з ним.

— У кутку, бо ж ти сказав, що він здобув право на нього, — озвалася Сусанна. — Фернандо, не звертай на нього уваги, це справжній турок, кожного латиноамериканця, якого мені траплялося бачити до цього монстра, він автоматично заносить до свого списку ревнивих ретроспектив. Добре, що бодай переконаний, що Мануель — його син, бо інакше цей бідолашний хлопець був би увесь укритий прустівськими синцями.

— А що робить Андрес? — заманулося знати Фернандо, розповіді про особисте видавалися йому нудними.

— Слухає варварську додекафонічну музику, а ще більше читає, путається з жінками і, мабуть, чекає години.

— Якої години?

— Та це…

— Твоя правда, — погодилася Сусанна, — Андрес немов чекає слушної години, але казна-якої, в усякому разі не нашої.

— А яка ж ваша година — революція й таке інше?

— Що за манера запитувати, він, напевне, з аргентинської розвідки, — зауважив Патрісіо, подаючи Фернандо мате. — Люба, дай мені свого сина: адже ти щойно запевнила, що він не ретроспективний, а сама переклади хлопцеві статтю про Надін, цей чилієць повинен ознайомитися з місцевою політичною культурою, і так у нього складеться точне уявлення, чому коли-небудь у нього розірветься душа, тільки-но він пильніше придивиться до того, що відбувається, а це вже багато.

— А хто прийде з Андресом?

— Якщо, голодранцю, трохи почекаєш, то й сам побачиш і замовкнеш, бо, якщо вони забіжать, то лише на хвилину. Зрештою, прийдуть Маркос і Лонштайн, теж аргентинці, але, розумієш, із провінції Кордова, можливо, прийде й Людмила, якщо переживе російські заметілі, що лютують у театрі «Vieux Colombier», три акти з самим самоваром і нагайкою, якщо не зважати, що можуть подзвонити вп’яте і до нас заскочить той, ти знаєш, але, на щастя, він ніколи не з’являється без пляшки коньяку або принаймні шоколадки для Мануеля, поглянь, як у малого блищать очі на згадку про цю дрібничку, йдіть зі своїм батьком, ви, мій сину, виправдаєте мене перед історією.

— Ще одна річ, якої я не дуже добре зрозумів, — твої слова про мате, яке вкрав невідомо хто й невідомо де.

— Матір Божа, — зітхнув заскочений Патрісіо.

— Це означає, що ти ніколи не читав про пригоди Робіна Гуда, — мовила Сусанна. — Слухай, Моніка пише працю не про кого, як про Інку Ґарсиласо, і ще вона вся вкрита ластовинням. Отже, з групою маоїстів вона вчинила напад на склад Фошона, це своєрідний Крістіан Діор у сфері харчів. То був символічний акт, спрямований проти буржуазії, що платить десять франків за паршиве авокадо, імпортоване літаком. Ця ідея не нова, бо ж немає нових ідей, здається, в твоїй країні вже пробували здійснити щось таке, тож і тут хотіли набрати дві-три машини харчів і роздати їх жителям бідонвілів[16] на півночі Парижа. Моніка побачила пачку мате й запхала її невідомо куди, щоб принести мені, операція не передбачала цієї досить-таки хибної дії, та коли взяти до уваги події сьогоднішнього вечора, слід сказати, що її вчинок чудовий.

— Це добрий вступ до статті, яку ми перекладемо тобі для твоєї освіти, — сказав Патрісіо. — Знаєш, щось не вийшло, й перехожі мало не лінчували хлопців, зауваж, то були просто випадкові перехожі, які, звичайно, ніколи не заходили до крамниці «Fauchon», бо там досить поглянути на вітрини, щоб збагнути: треба гарувати три місяці, щоб купити десяток абрикосів або шматок смаженини, але ж, голодранцю, така тут ситуація, ідею порядку й приватної власності шанують навіть ті, хто не має нічого. Моніка вчасно втекла в одній з машин, але поліція схопила іншу дівчину і, хоча, здається, не могла звинуватити її в крадіжці, бо група поширила листівки, пояснивши свої наміри, суддя засудив її до тринадцяти місяців в’язниці, розумієш, і без… без чого?

— Без відстрочки або чогось такого, — додала Сусанна. — Ви, сеньйорито, розумієте: рік і місяць життя взаперті, щоб це стало наукою для тих, хто планує нові зазіхання на чуже добро, хоч якими були причини, що на них покликаються. До речі, в цій газетній статті йдеться про іншу дівчину, яка теж знала Моніку.

— Скільки жінок! — захоплено вигукнув Фернандо.