Читанка для Мануеля

— Слухай: «Напад на мерію Мелана. Мадемуазель Надін Ренґар випустили попередньо на свободу». Це все заголовки. «Мадемуазель Надін Ренґар, заарештовану 17 березня за участь у нападі на відділ робочої сили мерії в Мелані (Івлін), попередньо звільнив з ув’язнення месьє Анжевен, слідчий Суду у справах державної безпеки. Дівчину, студентку факультету соціології в Сорбонні, звинувачують у насильстві щодо поліції, навмисних насильних діях із попереднім наміром, порушенні недоторканності житла і паплюженні публічних монументів». Крапка.

— Скільки насильства! — задоволено протягнув Фернандо. — Якщо вірити газеті, ця дівчинка ще дасть фору Каламіті Джейн і отій Агаті Крісті, ні, Агаті Ґаліффі, як кажуть в Аргентині. Поки читав, я думав, що ця стаття — якийсь жарт: просто уявіть собі її в газеті років п’ять тому. З такою помпою пишуть про порушення недоторканності житла, навмисні насильні дії і приписують їх студентці соціології з Сорбонни. Це все і справді скидається на глум.

— Нобелівська премія з теології розрубала його дружину на кавалки, — мовив Патрісіо. — А ми й далі сидітимемо тихо, як і тепер, коли вони вже двічі на тиждень сідають на Місяць. Гаразд, що мені до цього.

— Не заводь, як моя тітка, — проказала Сусанна, що знай заколисувала Мануеля, який дедалі більше прокидався та усміхався. — Є речі, до яких я ніколи не звикну, і тому я взяла на себе обов’язок перекладати ці повідомлення, щоб відчути ступінь їхньої незвичайності і зрозуміти, що нам робити далі.

— Гаразд, саме про це ми й скажемо нашому заандському товаришеві, але це не причина накривати його з порога мокрим рядном.

— Яка таємниця, — протяг Фернандо.

— І скільки людей у дранті, — зітхнув Патрісіо.

* * *

Певне, для самозахисту, думав Андрес, Лонштайн удається до характерної мови, яку зрештою почали розуміти геть усі, хоч інколи здавалося, ніби йому самому це не дуже подобається. Була пора (взимку шістдесятого або шістдесят першого року ми жили вдвох у дешевій кімнаті на вулиці Томб-Ісуар), коли він висловлювався ясніше й інколи навіть зволив казати: слухай, усю реальність, варту згадки, передають слова, все інше облиш мавпам і герані. Він став циніком і реакціонером, казав: якби про це не написали, то цього й не було б, ця газета — світ, й іншого немає, атож, ця війна існує, бо надходять телеграми, напиши про неї своїй старій, і так ти даси їй трохи життя. Згодом ми бачилися рідко, я познайомився з Людмилою, ганявся тут і там, і ганяли й мене, з’явилася Франсина, одного разу в Женеві я отримав листівку від Лонштайна, він повідомив про свою працю в Інституті судової медицини, підкреслив цю назву й поставив численні знаки оклику й запитання, а в кінці написав одну зі своїх фраз: «Не прапсуй багато, свято; пиши, подай звістку, кістку». Я теж послав йому листівку із зображенням фонтана на березі Женевського озера й вигадав йому послання з допомогою всіх знаків електричної IBM, певне, воно не сподобалося йому, бо минуло чотири роки, але це не має значення, слід лише визнати, що оті слова made in Lonstein ніколи не були грою, хоча ніхто не здогадався б, про що йдеться — захист чи напад, як на мене, вони певною мірою сповіщали правду про Лонштайна, про те, ким був цей дрібний і досить мерзенний кордовський пастух і, як сам признавався, гранд-онаніст і любитель псевдонаукових досліджень, несамовитий єврей і креол, фатально підсліпий, неначе можна бути таким, як Лонштайн, і не бути підсліпим і миршавим, а тепер він знову тут, примісяцився хвилин двадцять тому в моїй квартирі, не попередивши, як і всі південноамериканці, і, звичайно, прийшов із Маркосом, що теж не пасе задніх у сфері візитів без попереджень, курва ж їх породила.