Читаем Читанка для Мануеля полностью

У ті години або в ті дні — в середу або четвер, я вже не певен — діалоги, в яких я брав участь, були стрілочниками, руки слів або жестів повільно пересували деякі важелі, і потяги, які раніше бігли на схід або захід, повернули на північ (був навіть один, який вирушив із Парижа, щоб їхати у Вер’єр, за нормальних умов ця поїздка тривала б хвилин двадцять, але цього разу вона розтяглася на кілька днів, проте не наслідуймо сфінкса, що вже вийшов з ужитку, або — таке думав той, ти знаєш, — принцес Пуччині, що тягнуться до готельних гучномовців); правда полягає в тому, що в діалог вступають, як у кав’ярню або в газету, відкривають рота, двері або сторінку, не переймаючись тим, що трапиться, і тоді боїнг. Із Людмилою я вже знав це, але рука на стрілці була надто брутальна, потяг повернув на нову колію зі скреготом катастрофи на першій сторінці, не знаю, до якого маневру гальмування вдався машиніст, щоб не зійти з рейок, якщо він справді не зійшов, психічні потяги можуть розбиватися об скелі, а цього ніхто й не помітить. Цікаво (немає сумніву, прислівник завжди вискакує, щоб замаскувати що-небудь), я закінчив перечитувати тексти Рене Шара про часи опору проти нацистів на півдні Франції і між сторінками щоденника та віршів натрапив на просту фразу, яку зберіг у пам’яті: «Certains jours il ne faut pas craindre de nommer les choses impossibles à décrire»[118], раптом той, ти знаєш, розповів мені про свою ніч із Лонштайном, і в нас обох склалося враження, ніби Лонштайн говорив водночас про щось конкретне, про що треба було розповісти, дарма що дорогим коштом, але це не лишалося на рівні сповіді, бо він, якщо зважити на тип особистості, до якого належав рабинчик, не пропонував себе як такого, та оповідь мала набагато більше спільного з речами начебто дуже далекими, які мені видалися різнорідними, ба навіть несумісними, якби той, ти знаєш, не наполягав: адже він знав їх краще, бо пов’язував і поєднував їх, скажімо, Оскара, факт, що Оскар теж брав участь у Веремії, з певною інтерференцією, анітрохи не пов’язаною зі світлом раціональних принципів і директив КП. Саме тому той, ти знаєш, почав усе злочинно змішувати, тоді як колись давніше претендував на поділ господарства і ставив плямистих з одного боку, а смугастих із другого, а тепер він збагнув, що ті речі годі поділити, принаймні і для Лонштайна, і для Оскара (тим паче для Маркоса, але Маркос не говорив багато, хіба як обіймав рукою склянку з джином, як-от коли хвалив ентузіазм, під ним тоді годилося розуміти Людмилу, отак і живемо), і в ті дні, коли він відверто розмовляв з Андресом, карти були вже змішані, й Андрес


[119]


подумав, що між тим, ти знаєш, і Людмилою тепер не лишилося жодного розкладу потягів, до якого можна було б звернутись, як давніше, бо на всіх напрямах стрілки змінили колії, тож від вівторка до п’ятниці немов відбувся загальний збій залізничного руху. Для мене ця справа була особиста, і я не мав потреби прояснювати її для третіх осіб, але той, ти знаєш, пішов іншими шляхами, і Веремія, яка на початку видавалася йому безглуздою, а згодом кумедною, проте завжди наївною й навіть примітивною, почала заповзати йому між пальці, мов крохмаль, і тому він поглядав на Лонштайна досить неприязно.

І справді, коли той, ти знаєш, переповів мені Лонштайнову промову, я дійшов до розуміння того, що вже зрозуміла Людмила, Маркос розумів від самого початку, Оскар намагався зрозуміти з іншої позиції, а багато інших людей, можливо, зрозуміють коли-небудь, але ще було рано, крім того, був сон про кіно, що повертався й повертався, наче ґедзь, гнітюча порожнеча в дверях салону, де хтось («один кубинець, месьє») чекав мене, щоб розповісти щось; можливо, ще рано й для цього сну, але все-таки Рене Шар мав слушність, не треба боятися називати речі, які годі описати, так само як мав слушність і Лонштайн, коли описав тому, ти знаєш, несказанне. Вже не кажучи про те, що історія йде далі, як можна дуже легко підтвердити за кілька сантимів у кіоску.


[120]


Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза