Читанка для Мануеля

У ті години або в ті дні — в середу або четвер, я вже не певен — діалоги, в яких я брав участь, були стрілочниками, руки слів або жестів повільно пересували деякі важелі, і потяги, які раніше бігли на схід або захід, повернули на північ (був навіть один, який вирушив із Парижа, щоб їхати у Вер’єр, за нормальних умов ця поїздка тривала б хвилин двадцять, але цього разу вона розтяглася на кілька днів, проте не наслідуймо сфінкса, що вже вийшов з ужитку, або — таке думав той, ти знаєш, — принцес Пуччині, що тягнуться до готельних гучномовців); правда полягає в тому, що в діалог вступають, як у кав’ярню або в газету, відкривають рота, двері або сторінку, не переймаючись тим, що трапиться, і тоді боїнг. Із Людмилою я вже знав це, але рука на стрілці була надто брутальна, потяг повернув на нову колію зі скреготом катастрофи на першій сторінці, не знаю, до якого маневру гальмування вдався машиніст, щоб не зійти з рейок, якщо він справді не зійшов, психічні потяги можуть розбиватися об скелі, а цього ніхто й не помітить. Цікаво (немає сумніву, прислівник завжди вискакує, щоб замаскувати що-небудь), я закінчив перечитувати тексти Рене Шара про часи опору проти нацистів на півдні Франції і між сторінками щоденника та віршів натрапив на просту фразу, яку зберіг у пам’яті: «Certains jours il ne faut pas craindre de nommer les choses impossibles à décrire»[118], раптом той, ти знаєш, розповів мені про свою ніч із Лонштайном, і в нас обох склалося враження, ніби Лонштайн говорив водночас про щось конкретне, про що треба було розповісти, дарма що дорогим коштом, але це не лишалося на рівні сповіді, бо він, якщо зважити на тип особистості, до якого належав рабинчик, не пропонував себе як такого, та оповідь мала набагато більше спільного з речами начебто дуже далекими, які мені видалися різнорідними, ба навіть несумісними, якби той, ти знаєш, не наполягав: адже він знав їх краще, бо пов’язував і поєднував їх, скажімо, Оскара, факт, що Оскар теж брав участь у Веремії, з певною інтерференцією, анітрохи не пов’язаною зі світлом раціональних принципів і директив КП. Саме тому той, ти знаєш, почав усе злочинно змішувати, тоді як колись давніше претендував на поділ господарства і ставив плямистих з одного боку, а смугастих із другого, а тепер він збагнув, що ті речі годі поділити, принаймні і для Лонштайна, і для Оскара (тим паче для Маркоса, але Маркос не говорив багато, хіба як обіймав рукою склянку з джином, як-от коли хвалив ентузіазм, під ним тоді годилося розуміти Людмилу, отак і живемо), і в ті дні, коли він відверто розмовляв з Андресом, карти були вже змішані, й Андрес

[119]

подумав, що між тим, ти знаєш, і Людмилою тепер не лишилося жодного розкладу потягів, до якого можна було б звернутись, як давніше, бо на всіх напрямах стрілки змінили колії, тож від вівторка до п’ятниці немов відбувся загальний збій залізничного руху. Для мене ця справа була особиста, і я не мав потреби прояснювати її для третіх осіб, але той, ти знаєш, пішов іншими шляхами, і Веремія, яка на початку видавалася йому безглуздою, а згодом кумедною, проте завжди наївною й навіть примітивною, почала заповзати йому між пальці, мов крохмаль, і тому він поглядав на Лонштайна досить неприязно.

І справді, коли той, ти знаєш, переповів мені Лонштайнову промову, я дійшов до розуміння того, що вже зрозуміла Людмила, Маркос розумів від самого початку, Оскар намагався зрозуміти з іншої позиції, а багато інших людей, можливо, зрозуміють коли-небудь, але ще було рано, крім того, був сон про кіно, що повертався й повертався, наче ґедзь, гнітюча порожнеча в дверях салону, де хтось («один кубинець, месьє») чекав мене, щоб розповісти щось; можливо, ще рано й для цього сну, але все-таки Рене Шар мав слушність, не треба боятися називати речі, які годі описати, так само як мав слушність і Лонштайн, коли описав тому, ти знаєш, несказанне. Вже не кажучи про те, що історія йде далі, як можна дуже легко підтвердити за кілька сантимів у кіоску.

[120]