Читанка для Мануеля

* * *

Розвиднялося й на вулиці Хлодвіґа, і Людмила, повернувшись із вологою губкою, побачила, як перше тьмяне світло мов розчинило в собі нічник, і заходилася протирати обличчя Маркоса, що заплющив очі й засинав горілиць. Людмила мовчки сіла на підлогу, тримаючи губку в руках, мов лампу в катакомбах; майже не ворухнувшись, спромоглася загасити нічник і дивилась, як у сутіні вимальовується вікно, в густій і теплій тиші кімнати лунали поодинокі неясні звуки світанку.

— Я не сплю, полячко, — мовив Маркос, не розплющивши очей, — я думаю, що в п’ятницю ми ступимо на нічийну землю, а ти ще й досі не знаєш навіщо.

— Цабе, — відказала Людмила, — але, по щирості, крім цього, я мало що розумію.

— У тому, що ми вчинимо, немає нічого оригінального, як не брати до уваги досить дивного географічного становища і своєрідного ефекту помноження. В обмін на Цабе керівники п’яти або шести країн мають звільнити кількох наших товаришів. Це, як бачиш, не новина, хіба що для нас, бо тут здіймуть страшенний галас із причин національного престижу; це щодо безпосереднього майбутнього, а я кажу собі, що ти живеш і працюєш тут. Подумай про це.

— Звісно, я живу тут, але тільки задля своєї роботи, тобто моє життя — зміна комедій, сьогодні я трохи слов’янка, а завтра буде драма Піранделло або водевіль із танцями та музикою. Так, безперечно Париж. Буде важко пристосуватися до чогось іншого, але в принципі я вже звикла, знаєш, поміняти роль не дуже важко.

— Може, й так, але я однаково мав тобі сказати. Інші передбачили різні можливості: Патрісіо й Сусанна мають друзів у Лувені, Ґомес може жити в будинку батька-матері Моніки в Люксембурзі, Ередіа має криївки майже всюди, Ролан і решта французів ветерани і грають на своїй території.

— А ти?

— Гаразд, це не проблема, Лонштайн тим паче. Бідолаха, йому доводиться непереливки, бо він не має нічого спільного з цим, хіба що пов’язаний способом, якого ніхто до ладу не розуміє, навіть він. Зрештою, полячко, ти попереджена.

— У тебе ще й досі кров на вустах, — промовила Людмила, ставши навколішки поряд із ліжком і витираючи Маркосу рот вологою губкою. Коли він нарешті подивився на неї в непевному світлі простирадл, Людмила всміхалася чомусь, що могло бути чим завгодно, далека і близька від руки, яка обтирала рот, тіла, яке сповзало на Маркоса, коли він обняв її й поцілував між груди, а вона ткнулась обличчям у море кучерявого волосся, легенько покусуючи його й нетямлячись у непевному запаху мила і втоми.

* * *