Читанка для Мануеля

Після цього діалогу вони були вкрай задоволені собою, неначе його міг зрозуміти кожен, уже не кажучи про те, що той, ти знаєш, потім цілісіньку ніч розставляв окремі імена там, де раніше видніли пробіли, і з’ясував, що це потребує не дуже великих зусиль.

* * *

Спосіб сприйняття дедалі більше наслідує добрий кіномонтаж; думаю, Людмила ще розмовляла зі мною, коли я подумав про готель «Terrass» із балконами над могилами; або ж мені туманно снився той готель, а потім Людмила, розбудивши мене склянкою фруктового соку, стала елементом останніх образів і заговорила, коли ще лишалося щось від готелю й балконів над цвинтарем. Потім метро довезло мене до площі Кліші, наче воно саме по собі ухвалило постанову й організувало потрібні переходи зі станції на станцію. З Людмилою ми багато не розмовляли, було вже пополудні, ми навіть не думали про обід, було тепло, я лежав голий у ліжку, а Людмила, не порушивши своєї поганої звички, загорнулась у мій халат, ми обоє курили, пили фруктовий сік і дивились одне на одного, Маркос, звичайно, Веремія і таке інше. Отак воно. Чудово. Так, Андресе, сказала я, я не хочу, щоб це все лишилося, наче у вимкненому холодильнику, й повільно загнивало. Він дивився на мене пестливо, голий, напівсонний, і дуже здалеку. Ти робиш поступ, Людлюд, це мій метод, і ти дійшла висновку, що він придатний тільки на те, щоб багато чого зіпсувати в житті. Це не метод, а саме життя, заперечила я, я завжди була тобі вдячна, що ти казав правду, хоча було б краще, якби ти не ходив до мене розповідати про Франсину. Людлюд, я можу сказати тобі саме, дай Боже, щоб ти ніколи не ходила до мене з новинами, напахченими Веремією і грейпфрутовим соком, але ж ти бачиш, бачиш. Я, звичайно, теж тобі вдячний. Ми напрочуд добре виховані, це аж очі ріже.

Потім я навіть не дійшов до готелю «Terrass», як мене пронизав немов механічний імпульс, що дав мені паузу, потрібну, щоб увійти до нового часу, підтвердити щось припущене, але ще не засвоєне; я знаю, що я вийшов із метро на площі Кліші й пішов по вулицях, пив коньяк в одній або двох кав’ярнях, думав, що Людмила і Маркос учинили напрочуд добре, що немає сенсу ставити проблеми на майбутнє, бо, майже як і завжди, можливо, інші вирішать за нас. Але стрілочник опустив важіль до самого низу, і все на повній швидкості повернуло вбік, неможливо змиритися відразу з новими краєвидами за вікном, засвоїти їх без спротиву. Ніщо, мабуть, не видавалося б мені страшнішим за інтроспекцію на терасі однієї кав’ярні, легкий внутрішній монолог, ремиґання блювотини; просто факти вискакували, наче в покері, можливо, їх треба було упорядкувати, покласти два тузи поряд, послідовність від восьми до десяти, запитати себе, скільки я карт проситиму, чи вже пора блефувати, а чи мені лишиться шанс на фул. Хай там як, коньяк, авжеж, і вчепитися за новий шлях усіма своїми колесами аж до нового повороту стрілок.