Читанка для Мануеля

На певному рівні безладдя той, ти знаєш, почав усвідомлювати, що він певною мірою присилуваний до спонтанності, в мить упорядкування документів (годі описати оту величезну скриню або миску, до якої він клав свої так звані карточки, хоча насправді то були будь-які клаптики паперу, що потрапляли йому до рук) сталося так, що деякі папери, які свого часу видавалися йому значущими, огидно змаліли, натомість різні дурниці, скажімо, про те, як їсть Мануель, або що сказала Ґладіс про якусь зачіску, заповнювали його миску й голову так, наче-були-викарбувані-на-бронзі. Той, ти знаєш, примружив очі й припустив, — у цьому аспекті йому годі було дорікнути, ніби він ідіот, — що забуття і пам’ять — теж ендокринні залози, як, скажімо, гіпофіз та щитовидна залоза, і є регуляторами лібідо, які порядкують широкими зонами сутіні і блискучими гранями, щоб повсякденне життя не надто ламало собі карк. Мірою можливого він намагався приколоти своїх комашок у певному порядку, і Лонштайн, єдиний привілейований, що мав відносний доступ до миски або скрині вирізок, зрештою висловив гадку, що разом вони становлять послідовну Веремію, веремійну прелюдію, людію і постлюдію, задовільну причинність, скажімо, пінгвін з’явився на своєму місці й потрібної миті, головна деталь. Лихо ставалося тоді, коли той, ти знаєш, натрапляв на карточки, які годі було ідентифікувати, треба було бачити, як він стискав собі скроні великими пальцями, а потім казав: не знаю, здається, це стосується Ередіа, а може, Ґомеса з Монікою, почекай трохи, і крутив картонку на всі боки, лаючи самоцензуру й південноамериканську сором’язливість, бо завжди або майже завжди опинявся на ковзкому ґрунті; той, ти знаєш, прагнув наслідувати рабинчика й нічого не замовчувати, за доказ править те, що він написав, що тут і саме тому залози починають виділяти забуття, але була й ще одна річ, яку перший помітив Лонштайн: виготовляючи карточку, той, ти знаєш, одразу і фальшував її, факти мали тенденцію одягатись у слова, інколи вже годі було з’ясувати, хто зробив те або те і кому, згодом той, ти знаєш, міг стверджувати, що він спішив або мав доповнити інформацію, проте Лонштайн із жалем поглядав на нього і хотів знати, чому в певному пункті, на певній карточці все або стало сірим, як печальна сова, або іскриться, мов велика ікебана. Зрозумій, тут не так уже й просто, кричав у відчаї той, ти знаєш, зрозумій, хай йому біс, описати естетично, навіть не викривлюючи правди, — це одне, а відокремити еротизм та супровідні йому риси від естетики — річ зовсім інша, бо, якщо лишити естетику на місці, ти не вийдеш за межі літератури, ти полегшиш собі гру, можеш розмовляти або розповідати про найнеймовірніші речі, бо є те, що править тобі за алібі або завісу, факт, що ти добре розповів, що написано гарно, що ти ще раз утвердивсь як освічений вільнодумець або панегірист лівих або правих, хоча ти регочеш, мов не свій, чуючи таку мову. Easy, easy, радив рабинчик, easy does, baby[123]. Тоді подумай трохи, знову бурчав щиро ображений той, ти знаєш, якого біса ти хочеш, щоб я не замовчував імен або не забував, хто кому що зробив: адже я прагнув зберегти саму подію, не допустити ані дистанціювання, ані опосередкування, як кажуть сьогодні, поставити Веремію так, як кубісти ставлять тему картини, все гладеньке на одній площині, без об’ємів, без тіней, без оцінкових або моральних упереджень, без ніяких цензур та неусвідомленого, ти розумієш, що це майже неможливо іспанською мовою, розумієш, що мені перо випадає з рук, бо я не хочу писати про відвагу, визволення та інші дурниці в такому ж дусі, я хочу тільки людини, я, друже, шукаю простоти хліба, я стромляю палець у зад, і треба, щоб ця дія, треба, щоб вона була абсолютно тим самим, що й просити квиток на метро і сякатись на вулиці. І тоді, звичайно, ти забуваєш імена, казав рабинчик, я збагнув і оце, подивись на лице. То я марную час? — обурився той, ти знаєш. Невже я помиляюся від самого початку і це нічому не служить, невже існуватимуть заборонені території, бо саме це означає бути людиною, а не виходити голим на терасу? Але в такому разі я хворий, бо щось отут під ребрами каже мені, що я повинен працювати далі, навіть без імен і з білими прогалинами я повинен працювати далі, нехай страх, сором, а передусім невдача не мають значення, хтось стукає у двері, друже, поглянь на ці карточки, як матимеш охоту, і скажи, чи слід було їх писати чи ні, чи ці моменти Веремії можна елегантно замовчати або описати, як описав би один з чотирьох звільнених аргентинців, приховавши їх тими самими словами, якими хотів висвітлити їх. Ну, мовив Лонштайн, тут ти не схибив, по суті, це завжди буде питання слів, насправді те, на що ти претендуєш, — проста формальна зміна. Ні, друже, таке я зумів би зробити, не створивши собі проблем, ти це знаєш занадто добре. Тут ідеться про інше, це намагання перейти з одного терену на інший, не помітивши цього, і ми ще не здатні на таке; заборонене парадоксально дається нам як привілейоване, що заслуговує особливого ставлення, треба-обережно-вийти-на-цю-сцену, і тоді слова, як і завжди, прорубують тобі шлях, організовують велику втечу. Якщо мені щастить не змінюватися при переході з вулиці в ліжко, якщо не змінюватимусь я сам, тоді я почну відчувати, що геть усе — Веремія і немає особистих епізодів поміж різними моментами Веремії. Ох, мовив рабинчик, прояснівши на обличчі, ти знову виходиш за межі контексту і проектуєш факти Веремії принаймні на всю Аргентину. Набагато більше, ніж це, скромно мовив той, ти знаєш, я проектую їх на саму ідею революції, бо Веремія — один з її численних виявів, і в ці шахи я ніколи не виграю, якщо не буду здатним перебувати одночасно і на вулиці, і в ліжку, і тепер таких типів, як я, п’ятдесят, а то й вісімдесят мільйонів. Гаразд, погодився рабинчик, але твоє лихо полягає в тому, що ти відчуваєш і шукаєш ці речі на письмі, що, як каже Мао, нічому не служить, хіба що. Що хіба що? Ох, його й запитай. Але ж ти помиляєшся, пригнічено мовив той, ти знаєш, письмо для мене має значення тільки як відображення чогось іншого, площини, на якій буде здійсненна справжня революція. Тут ти маєш усіх наших хлопців, ти бачиш, як вони грають своїм життям, а що потім? Якщо вони доможуться свого, і тут я знову екстраполюю, уявляючи собі Грандіозну Остаточну Веремію, потім знову відбудеться те, що й завжди, утвердиться ідеологічна зашкарублість, rigor mortis[124] повсякденного життя, лицемірство, не кажи, товаришу, лихих слів, бюрократія сексу і сексуальність за розкладом бюрократів, це, друже, добре відоме й неминуче, хоча Маркос, Ролан і Сусанна, хоча ці видатні люди, що кохаються, роздягаються й борються, наче, вибач, я не закінчив фрази, саме тут ускакує незавершене, майбутній Маркос не буде Маркосом сьогодення, і чому, мій друже, чому? Чому? — запитав Лонштайн. Адже навіть сьогодні вони ще не готові до наслідків Веремії, Маркос і так багато інших прагнуть революції, щоб досягти чогось, а потім будуть нездатні ані зміцнити, ані навіть визначити його. В ідеології, звісна річ, усе досконале, теорія і певною мірою практика, Веремія за всяку ціну, бо людство сказало досить і почало рухатися, це проголошено, написано й пережито кров’ю; лихо, друже, полягає в тому, що, йдучи вперед, ми несемо смерть на своїх плечах, старісіньку смерть, зотлілу від часу, табу і неповних самовизначень. Ай-ай-ай, вигукнув Лонштайн, таж це вже давно відоме. Згоден, кивнув той, ти знаєш, саме тому я намагаюсь якомога менше розтуляти рота, вже не кажучи про те, що я не досить компетентний, щоб говорити науковою мовою про нашу вбогість, банкрутство і архісамовдоволеність, я навіть не безумний оракул, як Вільгельм Райх[125], і не клятий предтеча, як де Сад або Хосе Марті, вибач за це зближення, яке неминуче видається нешанобливим; я не маю нічого з цього і тому мовчу, але й далі заповнюю картонки, а якщо перо випадає мені з рук, я піднімаю його, мої вкриті заростом щоки червоніють, бо мені таки тяжко говорити про палець у заду, в мене щоразу виникає враження, ніби я вкладаю туди ногу, а не палець, якщо вибачиш мені цю недоречність, бо, по суті, те, що я чиню, — зло, а лібідо, наприклад, не має такого великого значення в нашій долі, й таке інше, але я знову беру перо, здуваю з нього пил і знову пишу, аж поки мене бере огида, я повинен піти в душ і обмитись, я почуваюся, мов слизняк, або так, немов падаю в купу лайна і маю його по самі вуха, мені хотілося б бути кимсь іншим, збирачем податків або продавцем металевого дріб’язку, я несамовито заздрю чистим романістам, марксистським теоретикам і поетам з вибірковою тематикою, ба навіть еротологам, яких схвалив істеблішмент, які мають самостійну позицію, як-от Міллер або Жене, тим, що вже дали свій поштовх і відчинили двері на вулицю, тож ніхто не загородить їм шлях, хоча вони заборонені в цілій купі країн, я почуваюся таким гаучо з пампи, таким волохатим креолом зі своїм мате о четвертій годині й літературою, повного брутальних слів і коханців, які, до речі, вкладаються в ліжко, завжди вище або нижче від остаточного утвердження іншого бачення людини, вже не кажучи про мої попередні слова, страх помилитися, і те, що революція насправді може відбутися без того уявлення, яке я маю про людину. Пхе, скривився рабинчик, ти розчарував мене, я починаю розуміти, що твою славетну картотеку написано з одним оком, спрямованим на карточки, а другим — на майбутніх читачів, і саме це, теперішні або майбутні свідки, судді нинішні або завтрашні, лякають тебе, скажи правду своєму дядечку. Хтозна, може, ти й маєш слушність, стишив голос той, ти знаєш, я прожив життя, не замислюючись ні над чим, крім того, що мені подобалося робити, і робив не тільки для себе, а й для якоїсь невизначеної іншості, без облич, без імен, без суджень, але кат його знає, може, з плином років я розм’як і раптом став боятися того, що скажуть, якщо скористатися усталеним штампом. Проти цього нічого не вдієш, хіба викинути картотеку у вікно, а заодно й викинутися самому, хіба, може, піти в кіно або картинну галерею, але ж, бачиш, я донині бабраюся з карточками, вони не задовольняють мене, в них повно боягузтва, сорому й нечистого сумління, але вони є і ти читав їх, і є інші, які ще формуються, тож мені ще вистачає духу, хоч і почуваюся погано і що п’ять хвилин мені тремтить перо і болить живіт. Добре чиниш, похвалив Лонштайн, простягаючи чашку мате, що скидалося на зелений напій розради, кінець кінцем навіть якщо ти «забув» імена і більше соромишся, ніж дівчина, яка вперше зайшла до гінеколога, я певен: ти маєш повне право працювати й далі, байдуже, помиляєшся ти чи ні, маєш слушність чи ні; хтозна, що відбувалося в голові в Маркса, коли він писав, ідеться про відповідальність, і я розумію її, гра важлива, я думаю, вона варта присвячених їй зусиль, повна перемога або програш самі по собі не мають значення, історія — це неймовірна кількість помахів рукою в усі боки, інколи рука хапається за руків’я, а інколи лишається з пальцями в повітрі, та коли додати це все, інколи ми маємо Французьку революцію або казарми Монкада.