Читаем Читанка для Мануеля полностью

Людмила ступила під душ, мов на сцену, не було потреби в публіці театру «Vieux Colombier», щоб халат упав на підлогу, мов велике біле крило. Кахляна стіна мала досконалу прозорість, хоча це суперечить природі, властивій кахлям, та її манері дивитися на них, коли по той бік сили тяжіння немов народжуються кристали, що б’ються об блискуче фіалкове небо пляжу, відродження часу, новий фенікс Веремії. Неможливо не всміхнутися перед екзальтацією, в якій не менше дитинності, ніж любовної знемоги, от тільки лихо, що мильна піна зайшла їй до рота, тільки-но вона припинила навмисне стискати губи, а губка тим часом совалась по стегнах і поясу, змиваючи промовисті й тривкі сліди ночі. Змило й Андреса, наче дрібку пилу, яку понесло водою в каналізацію, не кажучи вже нічого по тому, як усе було сказане, що й свідчить про його ясний розум; тиша квартири без Ксенакіса, без Джоні Мітчелл, без Хуана Карлоса Паса, тріумф душу, що нісся далеко за відчинені двері, мало-помалу затьмарив Людмилі зір, під кінець вона милилася вже без насолоди і знову загорнулася в Андресів халат, закурила і походжала по кімнаті з чашкою вже холодної кави в руці; транзистор, механічно ввімкнений по дорозі до вітальні, розповідав про ситуацію на біржі. Це вже край, подумала вона, але не висловила, і крутила цю думку в голові, наче психічний фрукт: край, карай, каракай, коровай і край. Вимкнула транзистор, підійшла до ліжка й розправила простирадло, яке Андрес лишив зіжмаканою купою, на вулиці Хлодвіга вона теж застелила ліжко, перше ніж піти, а Маркос тим часом варив каву й телефонував Ґомесу й Люсьєнові Вернею. Край, одне ліжко на вулиці Хлодвіга і друге на Західній: дрібна історія простирадл, нового часу і запаморочення, яке народилося між цими двома ліжками, єдине можливе слово не хотіло вимовлятися, вона думала про кожнісіньку мить, проте за порогом слів, думала, як тепло, як вітер, що обвівав їй тіло, чом би й ні, чом би й ні, якщо так, я кохаю тебе, тепер я знаю, за що і як палко я кохаю тебе, я кажу про це знову і знову, і це край, бо є ти і є Веремія, і все наповнене стрибками, криками, радістю, сподіваннями і надгорілими сірниками, велике дитя, незціленна шмаркачка, Маркосе, я кохаю тебе, і я теж кохатиму тебе завжди, але здалеку, відтепер ти глядач, дивишся на мене зі свого місця й, можливо, аплодуватимеш, якщо матиму добру роль. Край-коровай, ролі у великій грі розподілені, і вже друга година дня, треба перекусити і йти до Патрісіо, репетиція о пів на восьму. Все начебто те саме, Патрісіо і репетиція, їсти й курити, але сьогодні вона по той бік краю, прозора й бурхлива, наче море, що б’ється об небо кахлів у душі. На дивані якась покинута платівка, Лючіано Беріо[126], Людмила поклала її на програвач, простягла руку, щоб натиснути вимикач, але не закінчила руху, бачила очі Маркоса в пітьмі, до неї долинав його голос, розповідаючи про часи фенікса, про все, що чекає їх у ці дні, про всі дні, які проживуть разом.

— Ми майже не зважаємо на себе, — сказав Маркос, пестячи обличчя Людмили, що ткнулася головою йому в плече. — Все особисте мені видається зайвим, аж поки ми вийдемо з цього, якщо вийдемо.

— Якщо вийдемо? Гаразд, я знаю, що це небезпечно й важко, але гадаю, що ти, що ви… Добре, має значення тільки Веремія, ти маєш слушність, ми можемо зачекати.

— Ні, полячко, — заперечив Маркос, і Людмила відчувала, як він мовчки сміється в пітьмі, його шкіра здригалася, здається, всміхалося все його тіло, і ця усмішка входила в неї і ще дужче вабила до нього, — ми, як бачила, не можемо чекати, і добре, що ми не чекали. Звідки ця манія поділяти речі, мов ковбасу, нарізану кружальцями? Кружальце Веремії, кружальце особистого життя, ти нагадала мені про того, ти знаєш, з його проблемами організації, бідолаха не розуміє і хотів би зрозуміти, це своєрідний Лінней або Амехіно Веремії. Але ж насправді не так, ковбасу теж можна кусати, не нарізаючи кружальцями, і навіть скажу тобі, що отак смачніше, бо присмак металу псує смак віслюка.

— Ковбасу роблять із віслюків? — здивувалася Людмила.

— Мабуть, інколи, все залежить від пори року. Слухай, полячко, ця ніч і ми вдвох — теж Веремія, і дай Бог, щоб ти вірила в це, як і я, навіть якщо той, ти знаєш, б’ється головою об мур. Головне — не роздимати, треба просто додати наш союз до великої Веремії, не випускаючи з ока решту, треба зайняти позицію в центрі й бачити все, аж поки почнеться зіткнення, а можливо, ще й довго після нього.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза