Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Це, мабуть, одна з причин, чому ти напився, — зітхнула Франсина, — але ти даремно покликав мене, я не служу в армії спасіння, зрештою, я сама прошу про нього одного бенедиктинця за іншим і, запевняю, інколи це не дуже зручно.

— Дякую, — сказав Андрес, цілуючи руку, від якої трохи відгонило синіми або зеленими пульверизаторами. — Яка ти добра, моя давня подружка, ти поряд із тяжкопораненим, готова до переливання крові й нескінченних годин чатування. Не бійся, я тобі дуже не набридатиму, я покликав тебе принаймні на те, щоб ти знала: ви, як і завжди, мали слушність. Ох-ох, не перетворюй ніс у знак запитання, ви — це Людмила і ти, ви — це здоровий глузд у місті, помічна рука, що піднімає парасольку, відсуває швацьку машинку і повільно ставить перо на стіл для розтину.

— Я піду, якщо хочеш.

— Ні, кохана, навпаки, я проспівав тобі доречний фрагмент танго, а тепер ми зіткнемося з двома десятками устриць, що є самим терпінням, як навчає Льюїс Керол, і, сподіваюся, почуємо, що розмовляємо про приємніші речі.

— Мені байдуже, якщо не хочеш говорити. Я теж питиму, як бачу, це найкраще, що можна вчинити.

Франсина завжди була така, коли я називав її давньою подругою, ці слова дратували її, дарма що були найлагідніші з тих, якими я міг назвати її, слова «коханка» і «люба» вже не вживають у французькій мові, але були, по суті, тими, які їй хотілося б почути між рядків, коли я розмовляв із нею й називав її, і ми, звичайно, давно були коханцями, але, думаю, я доходив до найкращого в ній (може, в собі? Треба зважати на закамуфльований егоїзм) тільки тоді, коли траплялися такі події, як цього вечора, коли час пронизував мене і я був позбавлений усякої мети, яка не була моєю маленькою повнотою П’єра Буле, Лютославського або японського кіно, і я потребував Франсини як відстрочки реальності, витонченої марихуани, яка давала мені змогу кілька годин ширяти горілиць, далеко від себе самого, але обличчям до неба, якого я не міг зректися, мого прекрасного світу тисяча дев’ятсот сімдесятого року, такого страшного для мільйонів людей, як повідомляли газетні статті. Давня подруга пригорнулася своїм обличчям до мого, знала, що я хворий, будучи здоровим у світі хворих, мабуть, думала, що від молодого Вертера до не такого молодого Андреса Фави дистанція менша, ніж здається, а міфи, табу й причини роздирати собі груди змінюються, вчора індивід натрапляв на перешкоди, нестримно пориваючись до вершин, сьогодні він стоїть між двома світами (між трьома, сказав би Патрісіо, а від сьогоднішнього ранку й Людмила), і пропонувала мені ґречні й сумовиті жалощі, бо нечисте сумління таких людей, як вона, врівноважене розважливою діалектикою, яка допомагає їй жити, любити мене без ілюзій, як-от тепер, au jour le jour[127].

Терпляче минули одна за одною устриці, минула люб’язна хроніка Веремії, минув Маркос, минула непевна операція, що тепер, як я знаю, закінчиться за кілька годин в якомусь домі у Вер’єрі, де мене, звичайно, не буде, натомість Людмила більш-менш близько буде, Франсина слухала і обережно стягувала кожну устрицю з її останньої, абсурдної лінії оборони, пила холодне біле вино, пила знову і знову, давня подруга дотримала слова, ми зрештою нап’ємося. Але, гадаю, Людмила знає, що чинить, зауважила Франсина. Я згоден, дівчинко, але дозволь мені додати, в мене всякчас було враження, що тут є певна розрада: адже Людмила, розповідаючи про Веремію, пояснювала більше мені, ніж собі, неначе то було послання Маркоса, але, як, по-твоєму, я міг сприймати послання з такими новинами? Вони ще чекають тебе, сказала Франсина. Не дочекаються, відповів я. Хтозна, мовила Франсина, погладивши мені рукою обличчя, принаймні ти ще маєш час, я тут тільки на те, щоб заповнювати його словами, а ти й далі сумуєш за нею. Я піду, заквапився я, не хочу, щоб ти почувалася армією спасіння в кварталі розпусти. Я піду з тобою, похопилась і Франсина, й на кожному розі виголошуватиму тобі промови, шкода, що не прийшов оркестр, а я не маю ані брошур, ані капелюшка зі стрічками. Давня подруга, велика дурепа. Отак краще, додала Франсина, ця остання устриця — твоя, не додавай лимона, а в самої на очах уже бриніли сльози.

* * *

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза