Чоловіки без жінок та інші оповідання

Лежачи без сну, я займав свої думки всякою всячиною. Згадував річку, в якій малим ловив форель, і подумки проходив її всю, від витоку й аж до гирла, не минаючи ні колоди, ні вигину русла, закидаючи вудку у глибокі вирви й на прозору мілину, і рибина то ловилась на гачок, то зривалась назад у воду. Ополудні я відкладав вудку й обідав — часом на колоді біля води, часом під деревом високо на березі — і завжди їв неквапливо, спостерігаючи за тим, як унизу плине вода. Не раз у мене закінчувалась наживка, бо спершу я брав зі собою тільки десять хробаків у бляшанці з-під тютюну. Коли вони закінчувались, я мусив шукати ще хробаків, а копáти голу вологу землю на березі річки, де кедри затуляли сонце і не росла трава, було дуже важко, і часом я не знаходив жодного хробака. Якась принада все одно траплялась, але одного разу на болоті я взагалі нічого не знайшов і мусив порізати на наживку щойно спійману форель. 

Часом я знаходив у болотистих лугах, у траві чи під кущами комах і тоді брав за наживку їх. Жуків і комах із ніжками, схожими на травинки, й личинок у старих, зігнилих колодах — білих личинок із брунатними чіпкими голівками, які ніяк не хотіли триматися на гачку й немов безслідно розчинялися у холодній воді; а ще кліщів під колодами, де я інколи знаходив черв’яків, що падали на землю, варто було тільки підняти колоду. Якось я настромив на гачок саламандру, яку піймав під трухлявою колодою. Саламандра була дуже маленька, акуратна, жвава й чудесного кольору. Вона мала крихітні ніжки, якими чіплялася за гачок, і після того разу я більше ніколи не брав за наживку саламандр, хоч і часто їх знаходив. Не брав і цвіркунів, бо вони крутилися на гачку. 

Деколи річка текла широким лугом, і в сухій траві я ловив коників-стрибунців і настромлював їх на гачок, а часом ловив і кидав їх у воду й дивився, як вони пливуть, кружляючи за течією, а потім зникають, щойно виринає форель. Інколи я рибалив за одну ніч у чотирьох-пятьох річках, починаючи якомога ближче до витоку й спускаючись за течією аж до гирла. Якщо закінчував надто швидко, а до ранку ще лишалось багато часу, починав усе спочатку, з місця, де річка впадала в озеро, й рухався назад проти течії, намагаючись піймати всю форель, яку проминув перед тим. Бували ночі, коли я вигадував нові річки — деякі з них були дуже цікаві, і то були немов сни наяву. Я досі пам’ятаю декотрі з тих річок і думаю, що рибалив у них, плутаючи їх із річками, які знаю насправді. Я всім їм дав імена, їхав до них потягом, а часом ішов багато миль, щоб дістатися до них. 

Але бували ночі, коли я не міг рибалити — тоді я лежав з розплющеними очима й шепотів одна за одною молитви, стараючись помолитись за всіх, кого знав. Це займало багато часу, бо коли намагаєшся згадати всіх, кого знав, починаючи з найраніших спогадів у житті, — а для мене то було горище в будинку, де я народився, і весільний торт моїх батьків у бляшаній коробці, що звисала з балок, і там же, на горищі, слоїки зі зміями й іншими плазунами, що їх малим зібрав і заспиртував у тих слоїках мій батько, а з часом трохи спирту вивітрилось і спинки деяких змій і плазунів побіліли, — коли вертаєшся аж у такі далекі часи, пригадуєш чимало людей. Якщо молитися за них усіх, промовляючи за кожного «Богородице Діво» й «Отче наш», це триває довго, аж ось нарешті світає і можна лягати спати, якщо ви в такому місці, де можна спати вдень. 

Такими ночами я старався пригадати все, що сталося зі мною у житті: починав із часу, коли я мав от‑от іти на війну, й вертався назад від одного епізоду до іншого. Виявилось, що мої спогади закінчуються на тому горищі в дідусевому домі. Тоді я відштовхувався від них і рухався вже вперед, аж поки не доходив до війни. 

Пригадую, як після смерті дідуся ми переселилися з його дому в новий будинок, споруджений згідно із задумом і вказівками моєї матері. Багато речей, що їх вирішили не перевозити, спалили на задньому дворі, і я пам’ятаю, як кидали у вогонь ті слоїки з горища й вони тріскали від жару, а полум’я від спирту розгорялося ще дужче. Пригадую, як у вогнищі на задньому подвір’ї горіли змії. Проте людей у вогні не було — тільки речі. Я не міг згадати, хто їх спалював, і тому рухався далі, аж поки не доходив до людей — тоді я зупинявся й молився за них. 

Думаючи про новий дім, я згадував, як мама там порядкувала, завжди щось прибирала й мила. Одного разу, коли тато був на полюванні, вона ретельно вичистила підвал, спаливши все, чого там не мало бути. Коли тато повернувся додому, скочив з фургона й припнув коня, полум’я досі палало на дорозі за будинком. Я вийшов йому назустріч. Він дав мені свою рушницю і глянув на вогонь. «Що там горить?» — запитав він.