Читаем Чоловіки без жінок та інші оповідання полностью

Чоловіки без жінок та інші оповідання

Як я його обожнював, їй-богу. Першого ж разу, коли Ґілфорд брав участь у перегонах, він прийшов третім на забігу з перешкодами на дві з половиною тисячі метрів, і коли мій старий зліз з нього, весь спітнілий і щасливий, і пішов важитись, я так пишався ним, наче то були перші перегони, в яких він зайняв якесь місце. Розумієте, коли хтось довгий час не виїжджає, важко повірити, що він колись був жокеєм. Але тепер все було інакше, бо в Мілані моєму старому було начхати навіть на великі перегони — він навіть перемозі не радів, а тепер напередодні перегонів я не міг ока склепити і знав, що мій старий теж хвилюється, хоч того й не показує. Їздити на своєму коні — зовсім інша справа.

Вдруге мій старий виїхав на Ґілфорді однієї дощової неділі в Отейлі, на перегонах із перешкодами, чотири з половиною тисячі метрів, на приз Марата. Як тільки він рушив до старту, я кинувся на трибуну спостерігати за ним із нового бінокля, якого мені подарував мій старий. Вони стартували з другого боку іподрому, і біля бар’єра щось сталося. Якась конячка в посторонках метушилась, ставала дибки і навіть ударила копитами бар’єр, але я бачив, що мій старий, у чорній куртці з білим хрестом і в чорному кашкеті, сидить на Ґілфорді й погладжує його рукою. Вони рвонули вперед і сховалися за деревами, звук гонга стояв у вухах, а віконце каси з гуркотом зачинилось. Ох, я так хвилювався, що боявся навіть дивитися на них, але навів бінокль туди, де вони мали випірнути з-за дерев, і от вони випірнули, мій старий у чорній куртці йшов третій, і всі як один перелетіли через бар’єр, мов пташки. Потім вони знову зникли з очей, а тоді з’явились і помчали вниз пагорбом, гарно й легко, гуртом перескочили через перешкоду і разом почали віддалятись. Вони бігли так тісно один коло одного і так плавно, що, здавалось, можна було пройти по їхніх спинах. Потім вони перелетіли через загорожу й рів, і хтось упав. Я не бачив хто, та вже за мить кінь піднявся й помчав галопом, а всі решта, досі як одне ціле, огинали довгий поворот ліворуч і виходили на пряму. Вони перестрибнули через кам’яну стіну й понеслись усі гуртом до великого рову з водою просто перед трибунами. Я бачив, як вони наближаються, і закричав до мого старого, коли він стрибав мимо, він випереджав усіх десь на корпус, легкий, як мавпа, і всі коні мчали до рову з водою. Вони стрибнули разом через велику загорожу перед ровом, і раптом налетіли один на одного, двоє коней вирвалися звідти боком і побігли далі, а троє так і лежали. Мого старого ніде не було видно. Один кінь підвівся на коліна, жокей ухопився за вуздечку, сів верхи й кинувся уперед по свої гроші за місце. Другий кінь сам встав і побіг галопом, мотаючи головою, його вуздечка звисала, а жокей, похитуючись, відійшов до краю доріжки і сперся об паркан. А тоді Ґілфорд відкотився убік з мого старого, підвівся й побіг на трьох ногах, тягнучи по землі переднє копито, а мій старий лежав горілиць на траві із закривавленою головою. Я скотився з трибуни, налетів на юрбу, пробрався до загорожі, а там мене схопив поліцейський і не відпускав, до мого старого прибігло два санітари з ношами, а по той бік іподрому я побачив трьох коней, які, витягнувшись вервечкою, випірнули з дерев і стрибнули через бар’єр.

Мій старий уже був мертвий, коли його принесли, і коли лікар слухав його серце якоюсь штукою, яку вставив собі до вух, я почув на іподромі постріл — Ґілфорда застрелили. Коли мого старого занесли на ношах до палати, я ліг біля нього, вхопився за ноші і плакав, плакав, а він був такий блідий і змарнілий, такий мертвий, а я не міг прогнати від себе думку про те, що коли вже мій старий помер, може, у Ґілфорда не треба було стріляти. Його нога ще б, може, зажила. Не знаю. Я так любив свого старого.

Тоді прийшли якісь хлопці, один із них поплескав мене по спині, вони підійшли й подивилися на мого старого, а тоді стягнули з ліжка простирадло й накрили його; той другий сказав французькою телефоном, щоб прислали швидку і забрали його до Мезона. А я ніяк не міг перестати плакати, аж заходився від плачу; прийшов Джордж Ґарднер, сів коло мене на підлозі, обійняв мене і промовив:

— Ну-ну, Джо, хлопче. Вставай, ідемо надвір, почекаємо швидку.

Ми з Джорджем вийшли до воріт, я намагався перестати ридати, а Джордж витирав мені лице хустинкою, ми відійшли трохи вбік, коли натовп почав сунути з воріт, і поки ми чекали, коли всі люди вийдуть, біля нас зупинилися якісь хлопці, один із них перераховував квитки і сказав:

— Що ж, Батлер дістав-таки по заслузі.

А другий відповів:

— Хай той крутій котиться під три чорти. Знав, на що йде.

— Ага, і не кажи, — мовив перший і розірвав навпіл жменю квитків.

Джордж Ґарднер зиркнув на мене, чи я чув, — а я все добре почув, — і сказав:

— Не слухай тих йолопів, Джо. Таких, як твій старий, ще пошукати треба.

Не знаю, їй-богу. По-моєму, коли вони вже за когось візьмуться, то живого місця на ньому не лишать.