Чоловіки без жінок та інші оповідання

Одного задушливого вечора в Падуї вони винесли його на дах, звідки було видно дахи міських будинків. У небі літали стрижі. За якийсь час стемніло й засвітилися прожектори. Всі пішли вниз, прихопивши з собою пляшки. Вони з Луз чули їхні голоси внизу на балконі. Луз сіла на ліжко. Того задушливого вечора від неї віяло свіжістю і прохолодою. 

Луз третій місяць залишалась на нічну зміну. Вони нічого не мали проти. Луз готувала його до операції; вони ще жартували тоді про хворих і медсестер. Засинаючи під дією наркозу, він тримався щодуху, аби не наговорити зайвого, коли тягнутиме до безглуздої балаканини. 

Навчившись ходити на милицях, він сам розносив усім термометри, щоб Луз не вставала з ліжка. Хворих було мало, і вони про все знали. Луз усім подобалась. Дибаючи назад коридором, він уявляв Луз у своєму ліжку. 

Перш ніж вертатися на фронт, вони пішли в Duomo[20] помолитися. Там було тьмяно й тихо, молилися якісь люди. Вони хотіли одружитися, але для оголошення було замало часу і, крім того, ні він, ні вона не мали свідоцтв про народження. Вони почувалися чоловіком і дружиною, але їм хотілось, щоб усі про це знали, щоб вони не втратили цього відчуття. 

Луз часто писала йому, але він отримав її листи щойно після перемир’я. П’ятнадцять листів прийшли на фронт одним оберемком, він розклав їх за датами й перечитав усі від першого до останнього. У кожному йшлося про шпиталь, про те, як сильно вона його кохає, як їй нестерпно без нього і як жахливо вона сумує за ним уночі. 

Вони зійшлись на тому, що після припинення вогню він поїде додому і знайде роботу, щоб вони могли одружитись. Луз вернеться тільки тоді, коли він знайде хорошу роботу і приїде до Нью-Йорка її зустріти. Без слів було зрозуміло, що він не пиячитиме і не зустрічатиметься у Штатах зі своїми друзями чи з кимось іще. Знайде роботу й одружиться, і все. У потязі з Падуї до Мілана вони посварилися через те, що вона не хотіла відразу вертатися додому. На вокзалі в Мілані поцілувалися на прощання, але так і не помирились. Йому було не по собі, що вони так попрощалися. 

Він відплив до Америки кораблем із Генуї. Луз повернулась до Порденоне, де відкривали новий шпиталь. Там дощило і було самотньо, а в місті стояв батальйон «ардіті»[21]. Зимуючи в тому брудному дощовому містечку, майор батальйону почав упадати за Луз, а вона оце вперше познайомилася з італійцями і зрештою написала у Штати, що їхнє кохання було дитячою забавкою. Їй шкода, і вона знає, що він навряд чи її зрозуміє, але одного дня він пробачить їй і буде вдячний за це, і вона сподівається, цілком несподівано, вийти навесні заміж. Вона, як і раніше, любить його, але тепер розуміє, що їхнє кохання було всього лиш дитячою забавкою. Вона має надію, що він досягне великих успіхів, і вірить у нього всім серцем. Це тільки на краще, вона це точно знає. 

Майор не покликав її заміж — ні навесні, ні потім. Луз так і не отримала відповіді на свого листа до Чикаго. А він невдовзі підхопив гонорею від продавчині з універмагу, катаючись на таксі Лінкольн-парком. 

Вояк удома

Кребс пішов на війну з методистського коледжу в Канзасі. Є знімок, на якому він стоїть серед свого братства, і кожен зі студентів має комірець однаковісінької висоти й фасону. Він записався до флоту 1917 року і повернувся до Сполучених Штатів допіру тоді, як друга дивізія вернулась із Рейну влітку 1919-го. 

Є знімок, на якому він біля Рейну з двома німкенями і капралом. У Кребса й капрала затісні мундири. Німкені негарні. Рейну на фотографії не видно. 

Коли Кребс вернувся до свого рідного містечка в Оклахомі, усіх героїв уже привітали. Він запізнився. Місцевих, які були на війні і приїхали додому, вже гаряче зустріли. З чималим галасом і метушнею. Тепер усе затихло. Напевно, людям було смішно, що Кребс повернувся так пізно, коли війна вже сто років як закінчилась. 

Спочатку Кребс, який побував у Белло-Вуді, Суассоні, Шампані, Сен-Мієлі й Арґонському лісі, взагалі не хотів згадувати про війну. Потім відчув потребу поговорити, але ніхто не хотів цього слухати. Його містечко наслухалося стільки історій про звірства, що не мало охоти чути, як усе було насправді. Кребс побачив, що для того, аби його хоч хтось слухав, треба брехати, а коли двічі збрехав, то сам відчув нехіть до війни і до розмов про неї. Брехня викликала в ньому відразу до всього, що сталося з ним на війні. Всі ті часи, згадуючи про які, він наповнювався спокоєм та ясністю, давні часи, коли він займався лише одним, тим, чим годиться займатися чоловікові, займався легко й природно, хоч міг обрати собі щось інше, втратили свою непорушність і цінність, а тоді безслідно розтанули.