Чоловіки без жінок та інші оповідання

Нічого з цього не вийде. Він не може їй цього розповісти, не може нічого пояснити. Нащо він це ляпнув? Тільки образив її. Він підійшов до неї і взяв її за руку. Вона плакала, обхопивши голову руками. 

— Я не це хотів сказати, — мовив Кребс. — Я просто розсердився, сам не знаю чому. Я не мав на увазі, що я тебе не люблю. 

Мати далі плакала. Кребс обійняв її за плечі. 

— Ти не віриш мені, мамо? 

Вона похитала головою. 

— Мамо, ну будь ласка. Будь ласка. Повір мені. 

— Добре, — схлипнула мати. 

Вона підвела на нього очі. 

— Я вірю тобі, Гаролде. 

Кребс поцілував її волосся. Вона притулилась до нього лицем. 

— Я твоя мама, — сказала вона. — Коли ти був немовлям, я тримала тебе коло серця. 

Кребсові закрутило в животі й занудило. 

— Я знаю, мамо, — мовив він. — Я постараюсь бути для тебе хорошим сином. 

— Помолишся разом зі мною, Гаролде? — запитала мати. 

Вони стали навколішки біля стола, і Кребсова матір промовила молитву. 

— Тепер ти кажи, Гаролде, — сказала вона. 

— Не можу, — відповів Кребс. 

— Спробуй. 

— Не можу. 

— Хочеш, я прокажу молитву замість тебе? 

— Ага. 

Мати помолилася замість нього, а потім вони підвелись, Кребс поцілував її і вийшов з дому. Він так старався не ускладнювати собі життя. Та все ж материні слова його не зачепили. Йому було шкода маму, вона змусила його брехати. Він поїде до КанзасСіті, знайде роботу, і вона заспокоїться. Може, влаштує ще одну сцену перед його від’їздом. До батькової контори він не піде. Обійдеться без цього. Хочеться, щоб усе йшло гладко. Все якраз так і йшло. Ну, що ж, ішло-ішло і перестало. Він піде на шкільне подвір’я, подивиться, як там Гелен гратиме у бейсбол. 

Кішка на дощі

У готелі мешкало тільки двоє американців. Вони не знали нікого, з ким перетиналися на сходах дорогою до кімнати. Кімната їхня була на другому поверсі й виходила вікнами на море. А ще на сад і пам’ятник полеглим на війні. У садку росли високі пальми й стояли зелені лавки. У гарну погоду туди завжди приходив художник із мольбертом. Художникам подобалися пальми і яскраві кольори готелів, що виходили вікнами на сади й море. Італійці здалеку приїжджали подивитися на пам’ятник полеглим на війні. Він був вилитий із бронзи й виблискував під дощем. Падав дощ. Краплини дощу скапували з пальм. На всипаних гравієм доріжках стояли калюжі. Хвилі накочувалися на берег під дощем однією довгою лінією, ковзали назад по піску, а тоді знову накочувалися однією довгою лінією під дощем. З майдану перед пам’ятником полеглим на війні роз’їхались автомобілі. На другому боці, на порозі кав’ярні стояв кельнер, роздивляючись спорожнілий майдан. 

Американка стояла біля вікна й визирала на вулицю. Надворі, просто під їхнім вікном, під одним із зелених столиків, з яких скапувала вода, принишкла кішка. Вона намагалася згорнутися у клубок, щоб на неї не капав дощ. 

— Йду заберу ту кішечку, — сказала американка. 

— Давай я піду, — відповів її чоловік, який лежав на ліжку. 

— Та ні, я заберу. Бідолашне кошеня — сховалося від дощу під столом. 

Чоловік повернувся до своєї книжки, лежачи на ліжку й підклавши собі під спину дві подушки. 

— Дивись не намокни, — сказав він. 

Жінка спустилася сходами — власник готелю підвівся і вклонився їй, коли вона проходила повз його контору. Його стіл стояв у протилежному кутку кабінету. Господар був старий і дуже високий. 

— Il piove,[22] — мовила американка. 

Власник готелю їй подобався. 

— Sì, sì, Signera, brutto tempo.[23] Жахлива погода. 

Він стояв за столом у протилежному кутку тьмяної кімнати. Американці він подобався. Подобалось те, з яким серйозним виразом лиця він приймав компліменти. Його відчуття власної гідності. Те, як він хотів їй догодити. Те, як сприймав своє становище власника готелю. Подобалось його старе кругле обличчя і широкі долоні. 

Думаючи про те, що він їй подобається, вона відчинила двері й визирнула на вулицю. Дощ змінився на зливу. Якийсь чоловік у дощовику йшов через порожній майдан до кав’ярні. Кішка мала б сидіти десь праворуч. Може, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона стояла на порозі, над нею несподівано розкрили парасолю. Покоївка, яка прибирає їхній номер. 

— Щоб не намокли, — сказала вона італійською, усміхнувшись. 

Власник її послав, хто ж іще. Разом із покоївкою, яка тримала над нею парасолю, вона рушила стежкою до їхнього вікна. Столик стояв на своєму місці, вимитий дощем, яскраво-зелений, але кішка зникла. Її враз охопило розчарування. Покоївка глянула на неї. 

— Ha perduto qualche cosa, Signera?[24] 

— Тут була кішка, — відповіла американка. 

— Кішка? 

— Si, il gatto.[25] 

— Кішка? — розсміялась покоївка. — Кішка на дощі? 

— Так, — мовила вона. — Під столом. 

А тоді: 

— Ох, як мені хотілось її забрати. Забрати собі те кошеня. 

Коли вона говорила англійською, обличчя покоївки напружувалось. 

— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Йдемо всередину. А то намокнете. 

— Ходімо, — відповіла американка.