Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Ні. 

— А Гелен? 

— Ні. 

Джордж замовк. Він розглядав порожню пляшку й спорожнілі склянки. 

— От дурня, — сказав він. 

— Та ні, не дурня, — відповів Нік. 

— А що? 

— Не знаю, — відказав Нік. 

— Будете кататися у Штатах на лижах? — запитав Джордж. 

— Не знаю, — відповів Нік. 

— Гори там ніякі, — зауважив Джордж. 

— Ага, — сказав Нік. — Надто скелясті. І лісисті дуже, ще й далеко. 

— Ага, — кивнув Джордж, — у Каліфорнії так і є. 

— Так і є, — повторив Нік. — І всюди, де я бував, так само. 

— Ага, — сказав Джордж, — так само. 

Швейцарці встали, заплатили і вийшли. 

— Шкода, що ми не швейцарці, — сказав Джордж. 

— У них у всіх тут зоб, — відповів Нік. 

— Та ну, не вірю, — мовив Джордж. 

— І я не вірю, — сказав Нік. 

Обоє засміялись. 

— Може, ми більше ніколи з тобою не покатаємося на лижах, Ніку, — сказав Джордж. 

— Мусимо ще покататись, — відповів Нік. — Інакше який взагалі сенс жити? 

— Ну добре, тоді катнемось, — сказав Джордж. 

— Інакше ніяк, — погодився Нік. 

— Добре було б дати один одному слово, — мовив Джордж. 

Нік підвівся. Застебнув куртку на всі ґудзики. Перехилившись через Джорджа, взяв лижні палиці, сперті до стіни. Стукнув однією об підлогу. 

— Нема сенсу давати слово, — сказав він. 

Вони відчинили двері й вийшли. Надворі було дуже холодно. Сніг геть скрижанів. Дорога бігла вгору крізь сосни. 

Вони взяли лижі, сперті об стіну готелю. Нік натягнув рукавиці. Джордж уже рушив стежкою, закинувши лижі на плече. Додому вони вертатимуться разом. 

Індіанський табір

До берега озера підтягнули ще одного човна. Двоє індіанців стояли й чекали. 

Нік із батьком залізли на корму, індіанці зіштовхнули човен на воду, один з них застрибнув усередину і взявся за весла. Дядько Джордж сидів на кормі човна, що належав табору. Молодий індіанець зіштовхнув його на воду, заскочив у нього й почав гребти. 

Обидва човни рушили в ніч. Нік чув, як далеко попереду в імлі поскрипують весла. Індіанці гребли, спритно й різко змахуючи веслами. Нік відхилився, спершись на татову руку. Від води тягнуло холодом. Індіанець у їхньому човні веслував щосили, але другий човен увесь час випереджав їх у тумані. 

— Куди ми пливемо? — запитав Нік. 

— До індіанського табору. Одна індіанка дуже хвора. 

— Ого, — сказав Нік. 

Перепливши затоку, вони побачили, що другий човен уже причалив до берега. Дядько Джордж курив у темряві цигарку. Молодий індіанець витягнув їхнього човна на сушу. Дядько Джордж дав обом індіанцям по сигарі. 

Вони перейшли через пісок і рушили лугом, мокрим від роси, слідом за індіанцем, який ніс ліхтаря. Потім занурились у ліс і пішли стежкою, що вивела їх до дороги, якою звозили з гір дерева. На тій дорозі йшлося значно легше, бо узбіччя були розчищені від дерев. Молодий індіанець зупинився і загасив ліхтар — вони рушили далі по дорозі. 

Зайшли за поворот, загавкав пес. Попереду миготіли вогники хатин, де мешкали індіанці — збирачі кори. Назустріч вибігли пси. Два індіанці крикнули, щоб ті вертали назад до табору. У вікні найближчої до дороги хатини світилося. На порозі стояла стара жінка з ліхтарем. 

Всередині на дерев’яній лаві лежала молода індіанка. Вона два дні не могла розродитися. Їй допомагали всі старші жінки з табору. Чоловіки перебралися подалі звідти — сиділи в темряві й курили, щоб не чути її криків. 

Як тільки Нік і двоє індіанців увійшли слідом за його батьком і дядьком Джорджем до хатини, жінка знов закричала. Вона лежала на нижній лаві, під ковдрою горою здіймався живіт. Голову обернула на один бік. На горішній лаві лежав її чоловік. Три дні тому він мало не відтяв собі ноги сокирою. Він курив люльку. У кімнаті тхнуло. 

Батько Ніка сказав, щоб нагріли трохи води, і поки та грілася, обернувся до Ніка. 

— Ця жінка от‑от народить дитину, Ніку, — сказав він. 

— Я знаю, — відповів Нік. 

— Ні, не знаєш, — відказав батько. — Послухай мене. Зараз у неї перейми. Дитина хоче народитися на світ, і вона теж хоче її народити. Всі її м’язи намагаються виштовхнути з неї дитину. Ось що відбувається, коли вона кричить. 

— Ясно, — мовив він. 

У ту мить жінка знов закричала. 

— Тату, ти можеш їй щось дати, щоб вона перестала кричати? — запитав Нік. 

— Ні. Я не маю знеболювального, — відповів батько. — Але то байдуже, що вона кричить. Я не чую її криків, бо вони нічого не значать. 

Чоловік на горішній лаві перекотився до стіни. 

Жінка на кухні махнула лікареві — вода вже нагрілася. Батько Ніка пішов на кухню й вилив половину води з великого чайника в миску. Потім розмотав хустинку й поклав у воду, що залишилась у чайнику, кілька предметів. 

— Хай прокип’ятяться, — сказав він, узяв мило, яке привіз із собою, і почав ретельно мити руки у мисці з гарячою водою. 

Нік спостерігав, як батькові руки шурують одна одну милом. Пильно й ретельно миючи руки, батько повів мову далі. 

— Бачиш, Ніку, діти мають народжуватися вперед головою, але часом не хочуть. І тоді завдають усім купу клопоту. Може, мені доведеться зробити їй операцію. Зараз побачимо. 

Впевнившись, що руки такі чисті, як треба, він зайшов до кімнати й узявся до роботи. 

— Відкинь, будь ласка, ковдру, Джордже, — попросив він. — Я не хочу її торкатись.