Чоловіки без жінок та інші оповідання

Білл взяв із кошика бутерброд і пішов подивитись, як там вудки. 

Збірка «Чоловіки без жінок» (1927 р.)

Непереможений

Мануель Ґарсіа піднявся сходами до контори дона Міґеля Ретани. Поставив валізу на підлогу й постукав у двері. Тиша. Стоячи на коридорі, Мануель відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував через двері. 

— Ретано, — сказав він, прислухаючись. 

Тиша. 

Він точно там, подумав Мануель. 

— Ретано, — сказав ще раз і загупав у двері. 

— Хто там? — почувся голос із контори. 

— То я, Маноло, — відповів Мануель. 

— Чого тобі? — запитав голос. 

— Шукаю роботу, — сказав Мануель. 

У дверях щось кілька разів клацнуло, і вони відчинилися навстіж. Мануель зайшов досередини, тягнучи за собою валізу. 

Навпроти дверей за столом сидів невисокий чолов’яга. Над його головою висіло опудало голови бика, зроблене майстром із Мадрида; на стінах — світлини в рамках й оголошення про кориду. 

Чолов’яга сидів і дивився на Мануеля. 

— Я думав, тебе прикінчили, — сказав він. 

Мануель постукав кісточками пальців по столу. Чоловік не зводив з нього погляду. 

— У скількох коридах ти брав участь цього року? — запитав Ретана. 

— В одній, — відповів Мануель. 

— Тільки в тій одній? — перепитав чолов’яга. 

— І все. 

— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана. 

Він відхилився на спинку крісла, далі міряючи Мануеля поглядом. 

Мануель глянув на опудало бика. Він не вперше таке бачив. Відчував до нього таке собі родинне зацікавлення. Років дев’ять тому бик убив його брата, що подавав немалі надії. Мануель досі пам’ятав той день. На дубовому щиті, на якому була закріплена голова бика, висіла мідна табличка. Мануель не міг розібрати, що там написано — напевно, на пам’ять про мого брата, подумав він. Що ж, той був славним хлопцем. 

На табличці був напис: «Бик Маріпоса з ферми герцога Верагуа — розпоров сім коней і вбив Антоніо Ґарсіа, новільєро, 27 квітня 1909». 

Ретана перехопив його погляд на опудало бика. 

— Партія, яку герцог прислав мені на неділю, наробить шуму, — мовив він. — Усі мають слабі ноги. Що про них говорять у кав’ярні? 

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я тільки що приїхав. 

— Ага, — сказав Ретана. — Бачу, що ти з валізою. 

Він дивився на Мануеля, відкинувшись на спинку крісла по другий бік стола. 

— Сідай, — сказав. — Скинь капелюха. 

Мануель сів. Без капелюха його лице здавалося іншим. Косичка, пришпилена до маківки, щоб не було видно з-під капелюха, надавала його блідому обличчю дивного виразу. 

— Погано виглядаєш, — зауважив Ретана. 

— Тільки зі шпиталю, — пояснив Мануель. 

— Чув, що тобі ногу відрізали, — сказав Ретана. 

— Та ні, — заперечив Мануель. — Нога на місці. 

Ретана нахилився і підсунув Мануелю через стіл дерев’яну коробку із сигаретами. 

— Бери, — сказав він. 

— Дякую. 

Мануель запалив сигарету. 

— А ви? — він підніс сірника Ретані. 

— Ні, — махнув рукою той. — Я не курю. 

Ретана спостерігав, як Мануель курить. 

— Чому ти не знайдеш собі якусь роботу? — запитав. 

— Не хочу я ніякої роботи, — відповів Мануель. — Я матадор. 

— Нема більше матадорів, — сказав Ретана. 

— Я матадор, — повторив Мануель. 

— Ага, поки виступаєш на арені, — відказав Ретана. 

Мануель засміявся. 

Ретана сидів, мовчки втупившись у Мануеля. 

— Якщо хочеш, я поставлю тебе на вечір, — запропонував Ретана. 

— Коли? — запитав Мануель. 

— Завтра. 

— Не люблю заміняти, — відповів Мануель. 

Саме так вони всі загинули. Саме так загинув Сальвадор. Він постукав кісточками пальців по столу. 

— Це все, що я можу тобі запропонувати, — відповів Ретана. 

— А наступного тижня? — запитав Мануель. 

— На тебе ніхто не піде, — сказав Ретана. — Всі хочуть Літрі, Рубіто і Ля Торре. Тямущі хлопаки. 

— Вони прийдуть подивитися на мене, — з надією сказав Мануель. 

— Не прийдуть. Про тебе вже всі забули. 

— Я маю що показати, — не відступав Мануель. 

— Виходь завтра ввечері після клоунади, — повторив Ретана. — Попрацюєш з молодим Ернандесом, уб’єш двох новільйо. 

— А новільйо чиї? — запитав Мануель. 

— Не знаю. Якісь із тих, що в загородах. Яких ветеринари не випустять на денні виступи. 

— Не люблю заміняти, — повторив Мануель. 

— Як хочеш, — сказав Ретана. Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Зацікавлення, яке виникло в нього до Мануеля, коли той нагадав йому про давні дні, згасло. Він поставив би його замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. Втім, хтось інший теж дешево обійдеться. Хочеться допомогти хлопцю. Але він уже дав йому шанс. Хай тепер сам вирішує. 

— Скільки дасте? — запитав Мануель. 

Його не покидала думка про те, аби відмовитися. Але в душі він знав, що не зможе цього зробити. 

— Двісті п’ятдесят песет, — відповів Ретана. 

Він хотів сказати «п’ятсот», та коли розтулив рота, мимоволі вирвалось «двісті п’ятдесят». 

— Вільяльті ви платите сім тисяч, — зауважив Мануель. 

— Ти не Вільяльта, — відповів Ретана. 

— Я знаю, — сказав Мануель. 

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана. 

— Не сумніваюсь, — відповів Мануель. 

Він підвівся. 

— Дайте мені триста, Ретано. 

— Добре, — погодився Ретана. Він витягнув з шухляди аркуш паперу. 

— Дасте п’ятдесят зараз? — запитав Мануель. 

— Гаразд, — відповів Ретана.