Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Ти мусиш кинути, — сказав він. — Я сам відріжу твою кіску. 

— Не відріжеш, — заперечив Мануель. — Не буде за що. 

Суріто гукнув кельнера. 

— Пішли, — мовив Суріто. — Ходімо до мене. 

Мануель сягнув рукою під крісло, аби дістати валізу. Він радів. Знав, що Суріто погодиться виступити разом із ним. Суріто — найкращий пікадор з усіх. Тепер усе буде просто. 

— Пішли до мене, пообідаємо, — сказав Суріто. 

Мануель стояв у дворі стайні й чекав, поки закінчиться клоунада. Суріто стояв поруч. Там, де вони чекали, було темно. Високі двері, що вели до арени, були зачинені. З-понад них долинув сміх, а тоді — ще один вибух сміху. Потім запала тиша. Мануелеві подобався запах стаєнь у дворі. Приємно було відчувати його у темряві. З арени знову почувся гуркіт сміху, а тоді оплески — ще раз і ще, без кінця. 

— Бачив колись тих клоунів? — запитав Суріто. Його кремезна постать невиразно вимальовувалась у темряві поряд із Мануелем. 

— Ні, — відповів Мануель. 

— Кумедні хлопці, — сказав Суріто. Він усміхнувся сам до себе у пітьмі. 

Високі, щільно допасовані, подвійні двері до арени прочинилися навстіж, і за ними у яскравому світлі дугових ліхтарів Мануель побачив арену, довкола якої здіймався темний амфітеатр; краєм арени бігли, кланяючись, двійко чоловіків, перебраних на жебраків, а за ними третій в готельній лівреї, який раз у раз нахилявся й піднімав капелюхи та ціпки, кинуті на пісок, і жбурляв їх назад у темряву. 

У дворі загорілося світло. 

— Іду чогось вип’ю, поки ти позбираєш хлопців, — сказав Суріто. 

Позаду них зателенькали дзвоники мулів, яких вели на арену витягнути вбитого бика. 

Учасники квадрильї, які спостерігали за виступом клоунів з проходу між бар’єром і рядами, повернулися і, теревенячи, зупинилися під ліхтарем у дворі. До Мануеля підійшов, усміхаючись, вродливий хлопець у сріблясто-помаранчевому костюмі. 

— Ернандес, — представився він, простягнувши руку. 

Мануель потис її. 

— Сьогодні нас чекають справжні слони, — весело сказав хлопець. 

— Ага, і роги в них немалі, — погодився з ним Мануель. 

— Вам випало найгірше, що могло бути, — мовив Ернандес. 

— Та нічого, — відповів Мануель. — Що більші бики, то більше м’яса для бідняків. 

— Де ви таке чули? — вишкірився Ернандес. 

— Стара приказка, — відповів Мануель. — Вишикуй свою квадрилью, хочу подивитись, хто там у тебе. 

— Хлопців матимете добрих, — сказав Ернандес. Настрій у нього був веселий. Він двічі брав участь у вечірніх виступах і вже мав своїх прихильників у Мадриді. Добре, що за якихось кілька хвилин почнеться бій. 

— Де пікадори? — запитав Мануель. 

— У загоні. Б’ються за коней, кому дістанеться найліпший, — вишкірив зуби Ернандес. 

Почувся ляскіт батогів, дзеленчання дзвоників, і з воріт випірнули мули, тягнучи за собою молодого бика, який лишав по собі борозну в піску. 

Щойно бика провезли, вони вишикувалися на вихід. 

Попереду стояли Мануель із Ернандесом. За ними, перекинувши через руки важкі плащі, молоді хлопці з квадрильї. Чотири пікадори в чорному сиділи верхи у напівмороці стайні, тримаючи сторчма списи зі сталевими наконечниками. 

— Чому Ретана шкодує нам світла? Тут навіть коней не видно, — сказав один із пікадорів. 

— Він знає, що краще нам не бачити тих кляч, — відповів другий. 

— Моя шкапа ледве на ногах тримається, — мовив перший. 

— А що хотіти від коняки? 

— Ну так, коняка і є коняка. 

Вони теревенили, сидячи в темряві на своїх вихудлих шкапах. 

Суріто мовчав. Йому дістався єдиний міцний кінь у конюшні. Він випробував його у загоні — той слухався вуздечки й острог. Суріто зняв пов’язку з правого ока коня й перерізав мотузки, які туго прив’язували вуха до голови. Хороший, витривалий кінь, впевнено тримається на ногах. А більш нічого й не треба. Він мав намір відбути на ньому всю кориду. Сидячи у напівмороці на великому стьобаному сідлі, чекаючи на бій, він уже подумки пережив увесь поєдинок від початку до кінця. Обабіч балакали інші пікадори. Він їх не чув. 

Двоє матадорів стояли перед трьома помічниками, однаково перекинувши плащі через ліву руку. Мануель думав про трьох хлопців за своєю спиною. Усі троє мадридці, як і Ернандес, років по дев’ятнадцять. Йому сподобався один із них — спокійний, мовчазний циган зі смаглявим обличчям. Мануель обернувся. 

— Як тебе звати, хлопче? — запитав він цигана. 

— Фуентес, — відповів той. 

— Гарне ім’я, — сказав Мануель. 

Циган усміхнувся, зблиснувши зубами. 

— Коли бик вийде, візьмись за нього і дай йому трохи пробігтись, — мовив Мануель. 

— Добре, — відповів циган. Його лице посерйознішало. Він замислився, як має це зробити. 

— Починається, — сказав Мануель Ернандесу. 

— Ага. Пішли. 

Високо піднявши голову й похитуючись у такт із музикою, кожен з них виступив уперед, вільно розмахуючи правою рукою, і перетнув освітлену дуговими ліхтарями, всипану піском арену; тоді рушили квадрильї і пікадори верхи на конях, а далі — робітники й мули з дзвониками на шиї. Коли вони ступали ареною, юрба оплесками вітала Ернандеса. Матадори йшли, погойдуючись, і гордовито дивились уперед.