Чоловіки без жінок та інші оповідання

Вони схилили голови перед президентом кориди, і процесія розпалась на кілька частин. Матадори підійшли до бар’єра й змінили важкі накидки на легкі плащі. Мули покинули арену. Пікадори галопом погнали коней довкола арени, і двоє з них зникли в тих же воротах, у яких щойно з’явились. Робітники розрівняли пісок. 

Мануель випив склянку води, що її налив один із помічників Ретани, який мав допомагати йому й подавати шпаги. До нього підійшов Ернандес, який уже перекинувся словом зі своїм помічником. 

— Гарно тебе зустріли, хлопче, — похвалив його Мануель. 

— Мене тут люблять, — радісно відповів Ернандес. 

— Як наш вихід? — запитав Мануель помічника Ретани. 

— Як на весіллі, — відповів той. — Чудово. Ви вийшли, як ті Хоселіто й Бельмонте. 

Повз них проїхав Суріто, схожий на кремезного вершника на постаменті. Він розвернув коня до протилежного краю арени, звідки мав з’явитися бик. У світлі дугових ліхтарів усе здавалося незвичним. Він звик працювати під розпеченим пообіднім сонцем за великі гроші. Ця історія з ліхтарями йому не подобалась. Скоріше б уже починали. 

До нього підійшов Мануель. 

— Поганяй його, Маносе, — сказав він. — Приборкай, щоб я міг за нього взятися. 

— Поганяю, хлопче, поганяю, — Суріто плюнув на пісок. — Він у мене з арени вискочить. 

— Притисни його, Маносе, — сказав Мануель. 

— Та вже притисну, — мовив Суріто. — А чого ми чекаємо? 

— Ось він уже йде, — сказав Мануель. 

Суріто сидів верхи, впираючись ступнями у стремена, стискаючи коня міцними ногами, захищеними обладунками з оленячої шкіри; лівою рукою він тримав вуздечку, а правою — довгу піку, й дивився на ворота на протилежному боці арени, насунувши на очі крислатого капелюха, щоб затулити їх від світла. У коня дрижали вуха. Суріто погладив його по голові лівою рукою. 

Червоні ворота загону прочинились, і перед Суріто постав порожній прохід на протилежному боці арени. Раптом звідти виринув бик — вибігши під світло ліхтарів, він завмер, впершись у пісок усіма чотирма ногами, а тоді, радіючи свободі після темного загону, м’яко помчав галопом довкруж арени, швидко й безгучно, тільки пофиркуючи широкими ніздрями. 

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», який уже трохи знудився чекати у першому ряду, нахилився й нашкрябав у своєму блокноті, що лежав на бетонній загорожі перед його колінами: «Бик Кампаньяро, чорної масті, номер 42, вибіг розлючений зі швидкістю 90 миль на годину…» 

Спершись на бар’єр і спостерігаючи за биком, Мануель змахнув рукою, і циган вибіг на середину арени, тягнучи за собою плаща. Бик на ходу різко розвернувся і, опустивши голову й задерши хвоста, кинувся на плащ. Циган рухався зиґзаґами; запримітивши його, бик облишив плаща й кинувся за чоловіком. Метнувшись, циган перескочив через червоний бар’єр — бик тієї ж миті уткнувся в нього рогами. Він кинувся на нього ще двічі, сліпо буцаючи дерев’яну загорожу. 

Репортер із «Ель Еральдо» запалив цигарку й, поціливши сірником у бика, занотував у своєму блокноті: «Дужий і з чималими рогами, які сподобаються тим, хто віддав гроші за квиток, Кампаньяро виявив бажання вдертися на територію матадорів». 

Коли бик буцнув рогами об загорожу, Мануель ступив уперед на втоптаний пісок. Краєм ока він побачив, що Суріто сидить ліворуч — верхи на білій коняці неподалік від бар’єра, десь за чверть кола від нього. Тримаючи перед собою плаща, зібравши в кожній руці по складці, Мануель загукав до бика: «Ха! Ха!» Бик обернувся і, немовби відштовхнувшись від загорожі, метнувся у його бік, кинувшись на плащ, тоді як Мануель відступив убік, крутнувся на закаблуках і гойднув плащем просто в бика перед рогами. Обернувшись, він знову постав перед биком, так само тримаючи плаща перед собою, і знову крутнувся, коли бик метнувся на нього вдруге. З кожним обертом натовп шаленів. 

Чотири рази він обертався услід за биком, піднімаючи плаща так, що той надимався, мов вітрило, і щоразу спонукав бика знову кидатися на нього. Наприкінці п’ятого оберту Мануель притиснув плащ до стегна і, крутнувшись так, що той загойдався, наче спідничка балерини, оперезав себе биком, немов поясом, а тоді відступив, залишивши його віч-на-віч із Суріто верхи на білій коняці, який під’їхав і завмер на місці як укопаний; кінь утупився у бика, нашорошивши вуха й сіпаючи губами, а Суріто, насунувши на очі капелюха, нахилився уперед: з-під його напівзігнутої у лікті правої руки стриміла довга піка — її трикутний сталевий наконечник був націлений просто на бика. 

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», затягуючись цигаркою і не зводячи очей з бика, написав: «Бувалий Маноло виконав низку цілком пристойних веронік і, завершивши їх рекорте у стилі Бельмонте, заслужив оплески постійних відвідувачів, а перша терція тим часом триває — на арені кавалерія».