Чоловіки без жінок та інші оповідання

Мануель глянув на тих двох, що стояли й балакали біля його столика. Він уже випив другу чарку коньяку. Вони про нього забули. Він їх не цікавив. 

— Ви бачили те стадо верблюдів? — не вгавав високий кельнер. — А того Насьйоналя-другого? 

— Я бачив його минулої неділі, — сказав перший. 

— Справжня жирафа, — докинув коротун. 

— А що я вам казав? — промовив високий кельнер. — І то все хлопаки Ретани. 

— А налийте мені ще одну чарку, — втрутився Мануель. Поки кельнери теревенили, він вилив коньяк, який вихлюпнувся у блюдце, назад до чарки й уже випив. 

Кельнер, який підійшов до нього першим, машинально наповнив його чарку, і всі троє, балакаючи, вийшли з кімнати. 

Чоловік у дальному кутку досі спав, тихенько похропуючи, — головою він сперся на стіну. 

Мануель випив свій коньяк. Тепер і його почало хилити на сон. У таку спеку надвір не хотілося виходити. А більше не було що робити. Йому кортіло побачитися із Суріто. Поки той прийде, можна й подрімати. Він заштовхав ногою валізу під стіл, щоб ніхто не поцупив. Чи, може, ліпше поставити її під кріслом біля стіни? Він нахилився і посунув валізу вперед. А тоді сперся головою на стіл і задрімав. 

Коли він прокинувся, за столиком навпроти нього хтось сидів. Кремезний чолов’яга з важким, брунатним, як в індуса, лицем. Він уже довгенько там сидів. Відмахнувся від кельнера й читав газету, раз по раз зиркаючи на Мануеля, який спав, поклавши голову на стіл. 

Чолов’яга старанно читав газету, ворушачи губами за кожним словом. А втомлюючись, переводив погляд на Мануеля. Сидів він, втиснувшись у крісло й насунувши на лоба чорного крислатого капелюха. 

Мануель випростав спину і глянув на нього. 

— Здоров, Суріто, — сказав він. 

— Здоров, хлопче, — відповів здоровань. 

— Я трохи задрімав, — Мануель потер кулаком чоло. 

— Та я бачу. 

— Як життя? 

— Непогано. А ти як? 

— Так собі. 

Обоє замовкли. Пікадор Суріто розглядав бліде обличчя Мануеля. А той спостерігав, як величезні руки пікадора згортають газету і ховають її до кишені. 

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Маносе, — озвався Мануель. 

Суріто мав прізвисько Маносдурос[28]. Щоразу, як він його чув, згадував про свої кремезні руки. Він зніяковіло поклав їх перед собою на стіл. 

— Вип’ємо? — запропонував. 

— Давай, — кивнув Мануель. 

Кельнер прийшов, пішов і знову повернувся. Виходячи, обернувся і ще раз зиркнув на двох чоловіків за столиком. 

— То в чому річ, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл. 

— Допоможеш мені завтра ввечері приборкати двох биків? — запитав Мануель, дивлячись на Суріто, який сидів навпроти нього. 

— Ні, — відповів Суріто. — Я більше не працюю. 

Мануель опустив погляд на свою чарку. Він так і думав, що почує таку відповідь, — от і почув. На тобі, дочекався. 

— Вибач, Маноло, але я більше не виступаю, — сказав Суріто, розглядаючи свої руки. 

— Та нічого, — відповів Мануель. 

— Я вже застарий, — пояснив Суріто. 

— Я просто спитав, — сказав Мануель. 

— Завтра вечірній виступ? 

— Ага. Я подумав, що дам раду, якщо матиму бодай одного доброго пікадора. 

— Скільки тобі заплатять? 

— Триста песет. 

— Мені, пікадору, і то більше платять. 

— Знаю, — сказав Мануель. — Я не мав тебе про таке просити. 

— Навіщо ти далі цим займаєшся? — запитав Суріто. — Чому не відріжеш свою кіску, Маноло? 

— Не знаю, — відповів Мануель. 

— Тобі майже стільки ж, як мені, — сказав Суріто. 

— Не знаю, — повторив Мануель. — Я мушу виступати. Хочу зробити так, щоб мати рівні шанси, ото й усе. Я не можу покинути тої справи, Маносе. 

— Можеш. 

— Не можу. Я вже намагався триматися від неї подалі. 

— Я знаю, як тобі. Але так не годиться. Ти мусиш покинути цю справу й більше не виступати. 

— Не можу. Крім того, останнім часом мені непогано вдається. 

Суріто глянув на його лице. 

— Ти був у шпиталі. 

— Але все йшло добре, поки я не поранився. 

Суріто промовчав. Він перелив коньяк із блюдечка до своєї чарки. 

— Газети писали, що ніколи не бачили кращої фаени, — сказав Мануель. 

Суріто подивився на нього. 

— Ти ж знаєш, що коли все гаразд, я добре виступаю, — промовив Мануель. 

— Ти застарий, — відповів пікадор. 

— Неправда, — заперечив Мануель. — Ти на десять років старший за мене. 

— Зі мною зовсім інша справа. 

— Ніякий я не застарий, — наполягав Мануель. 

Вони обоє замовкли — Мануель розглядав пікадорове обличчя. 

— Усе йшло добре, поки я не поранився, — повторив він. — Шкода, що ти не бачив того виступу, — додав докірливо. 

— Мені не хочеться дивитись твої виступи, — відповів Суріто. — Я починаю хвилюватись. 

— Останнім часом ти не бачив, як я виступаю. 

— Я на тебе й так надивився. 

Суріто глянув на Мануеля, уникаючи його погляду. 

— Зав’язуй із тою справою, Маноло. 

— Не можу, — відповів Мануель. — Кажу тобі: тепер у мене все чудово. 

Суріто нахилився уперед, спираючись руками на стіл. 

— Послухай. Я попрацюю з тобою завтра, але якщо ти не даси ради, то покинеш ту справу. Домовились? Обіцяєш? 

— Добре. 

Суріто з полегшенням відхилився на спинку крісла. 

— Пора кидати, — сказав він. — Досить клеїти дурня. Відріж кіску — і по всьому. 

— Мені не доведеться кидати, — відповів Мануель. — Сам побачиш. Я маю що показати. 

Суріто підвівся. Він втомився сперечатись.