Чоловіки без жінок та інші оповідання

Він почав оперувати, дядько Джордж і троє індіанців тримали жінку. Вона вкусила дядька Джорджа за руку, той крикнув: «Ай, курва!», — а молодий індіанець, який привіз сюди дядька Джорджа, засміявся. Нік тримав біля тата миску. Все тривало дуже довго. Нарешті батько підхопив немовля, ляснув його легенько, щоб почало дихати, й передав у руки старшій жінці. 

— Бачиш, Ніку, — хлопчик, — сказав він. — Ну як воно — бути моїм помічником? 

— Нормально, — відповів Нік. 

Він дивився убік, щоб не бачити, що робить батько. 

— Ось так. Ну от і все, — сказав батько й поклав щось до миски. 

Нік туди не дивився. 

— Лишилось накласти кілька швів, — сказав батько. — Можеш не дивитися, Ніку, якщо не хочеш. Треба зашити розріз, який я зробив. 

Нік не дивився. Його допитливість давно згасла. 

Батько закінчив і встав. Дядько Джордж і троє індіанців теж встали. Нік виніс миску на кухню. 

Дядько Джордж глянув на свою руку. Молодий індіанець згадав, що з нею сталося, і всміхнувся. 

— Давай капну перекису, Джордже, — мовив лікар. 

Він схилився над індіанкою. Вона затихла й заплющила очі. Бліда як крейда. Вона не знала, що там з її дитиною, нічого не знала. 

— Я повернуся вранці, — сказав лікар, підводячись. — До обіду мала би приїхати доглядальниця із Сент-Іґнеса, вона привезе все, що треба. 

Він почувався піднесеним і охочим до розмови, як ті футболісти після матчу в роздягальні. 

— Про таке варто написати в медичному журналі, Джордже, — мовив він. — Як зробити кесарів розтин за допомогою складаного ножа і зашити шви жилкою із кишки. 

Дядько Джордж стояв коло стіни, роздивляючись свою руку. 

— Та ти молодчина, що там казати, — відповів він. 

— Треба глянути, як там гордий батько. От хто найбільше страждає в усіх цих дрібних сімейних перипетіях, — зауважив лікар. — А він, скажу тобі, досить добре тримався. 

Він відкинув ковдру з голови індіанця. Рука намацала щось вологе. Він став на край нижньої лавки і, тримаючи ліхтаря, зазирнув на горішню полицю. Індіанець лежав, обернувшись до стіни. Його горло було перерізане від вуха до вуха. Там, де полиця вгиналась під вагою його тіла, зібралася калюжа крові. Голова спиралась на ліву руку. Бритва лежала на постелі відкритим лезом догори. 

— Джордже, виведи звідси Ніка, — сказав лікар. 

Пізно. Ніку, який стояв на порозі кухні, було добре видно горішню полицю, коли батько, тримаючи в одній руці ліхтар, відхилив голову індіанця. 

Коли вони йшли дорогою через ліс до озера, вже почало світати. 

— Вибач, що я взяв тебе з собою, Нікі, — промовив батько. Від його піднесення після операції і сліду не лишилось. — Краще б ти не бачив того видовища. 

— А жінки завжди так важко народжують дітей? — запитав Нік. 

— Ні, то був дуже, дуже великий виняток.

— А чому він убив себе, тату? 

— Не знаю, Ніку. Напевно, не міг того витримати. 

— А багато чоловіків себе вбивають? 

— Не дуже. 

— А жінки? 

— Майже ніколи. 

— Ніколи-ніколи? 

— Ну, деколи буває. 

— Тату? 

— Ну? 

— А куди пішов дядько Джордж? 

— Зараз прийде. 

— А вмирати важко, тату? 

— Ні, синку, думаю, легко. По-різному буває. 

Вони посідали в човен — Нік на кормі, батько за весла. Над пагорбами сходило сонце. Плюснувся окунь, і по воді пішли кола. Нік опустив руку у воду. Проти різкої ранкової прохолоди вода здавалася теплою. 

Рано-вранці на озері, сидячи на кормі човна, яким веслував його батько, він був майже впевнений, що ніколи не помре. 

Щось закінчилося

Колись давно Гортонс-Бей було містечком, де заготовляли деревину. Кожен, хто в ньому мешкав, чув звуки великих пилок на тартаку коло озера. Аж раптом одного року колод не стало і не було що пиляти. У бухту припливли шхуни-лісовози, і на них повантажили нарізане дерево, що зберігалося на подвір’ї тартака. Всі запаси забрали. Робітники тартака винесли з великого приміщення все обладнання, яке можна було розібрати, й повантажили його на палубу однієї зі шхун. Шхуна випливла з бухти у відкрите озеро, забравши на собі дві великі пилки, каретку, що підвозила колоди до круглої пилки, і всі валики, коліщатка, ремені й залізяки, наскладані на горі дерева. Відкритий вантажний відсік був затягнутий брезентом і міцно перев’язаний, і шхуна на повних вітрилах попливла у відкрите озеро, везучи на собі все, що робило тартак тартаком, а Гортонс-Бей — містом. 

Серед стружки, що вкривала болотистий луг на узбережжі затоки, стояли спорожнілі одноповерхові бараки, їдальня, крамниця, контори й велика будівля самого тартака. 

Через десять років від тартака нічого не лишилось, тільки білі уламки вапнякового фундаменту визирали з болотистого підліска, що повз нього пропливали Нік із Марджорі. Вони пливли уздовж берега каналу, там, де піщана мілина несподівано переходить у темну воду дванадцять футів завглибшки. Пливли до місця, де мали поставити на ніч вудки на форель. 

— Он наші старі руїни, Ніку, — сказала Марджорі. 

Нік, веслуючи, подивився туди, де між зелених дерев виднілося біле каміння. 

— Ага, — відповів він. 

— Пам’ятаєш, коли там був тартак? — запитала Марджорі. 

— Пам’ятаю тільки, що він колись там був, — відказав Нік. 

— Більше схоже на якийсь замок, — зауважила Марджорі.