Чоловіки без жінок та інші оповідання

Вони дійшли всипаною гравієм доріжкою до дверей. Покоївка затрималась на вулиці, складаючи парасолю. Коли американка проходила повз контору власника, padrone[26] вклонився їй з-за стола. У ній щось стиснулося в маленьку грудку. У присутності padrone вона почувалась крихітною і водночас дуже важливою. Якусь мить їй здавалось, що вона надзвичайно важлива. Американка піднялася сходами. Відчинила двері кімнати. Джордж лежав на ліжку й читав. 

— Ну що — забрала кішку? — запитав він, відкладаючи книжку. 

— Її там не було. 

— Цікаво, куди вона поділась, — відповів він. 

Очі його відпочивали від читання. 

Вона сіла на ліжко. 

— Я так хотіла її забрати, — мовила вона. — Не знаю чому. Так хотіла забрати те бідолашне кошеня. Невесело йому мокнути на дощі. 

Джордж знову взяв до рук книжку. 

Вона підійшла до туалетного столика, сіла перед дзеркалом, взяла люстерко й почала розглядати своє відображення. Уважно роздивилася профіль, спершу з одного боку, потім з другого. Далі перевела погляд на потилицю і шию. 

— Може, мені варто відпустити волосся, як думаєш? — запитала вона, знову роздивляючись свій профіль. 

Джордж підняв очі й побачив її потилицю з коротко підстриженим, як у хлопчика, волоссям. 

— Ти й так гарна. 

— Набридло вже, — мовила вона. — Так набридло бути схожою на хлопця. 

Джордж засовгався на ліжку. Відколи вона заговорила, він не зводив з неї погляду. 

— Ти дуже гарна, — сказав він. 

Вона поклала люстерко на столик, підійшла до вікна й визирнула надвір. Сутеніло. 

— Я хочу туго стягнути волосся, так щоб воно було гладкегладке, і зав’язати на потилиці великий вузол, щоб можна було помацати рукою, — сказала вона. — Хочу мати кошеня — воно сидітиме в мене на колінах, я його гладитиму, а воно муркотітиме. 

— Ага, — пробурмотів Джордж зі свого ліжка. 

— А ще хочу їсти за столом срібними ложками й виделками, і щоб свічки горіли. Хочу, щоб була весна, хочу розчісувати волосся перед дзеркалом, і кошеня хочу, і нову сукню. 

— Замовкни і ліпше щось почитай, — сказав Джордж. 

Він знову тримав книжку в руках. Його дружина визирала з вікна. Вже стемніло, пальмове листя досі шуміло під дощем. 

— Хай там як, а я хочу мати кішку, — мовила вона. — Хочу кішку. Хочу кішку — і то вже. Якщо не можна мати довге волосся і не вмирати від нудьги, то кішку точно можна. 

Джордж не слухав. Він читав книжку. Його дружина визирала з вікна на майдан, де засвітилися ліхтарі. 

У двері хтось постукав. 

— Avanti![27] — гукнув Джордж. 

Він підняв очі від книжки. На порозі стояла покоївка. Вона притискала до грудей велику плямисту кішку, яка звисала у неї з рук. 

— Перепрошую, — мовила вона, — padrone попросив мене передати це синьйорі. 

Крос на снігу

Фунікулер ще раз сіпнувся і зупинився. Далі їхати не міг, колію замело снігом. По відкритому схилу гори шурував вітер, змітаючи сніг на купу, вкриту скрижанілою кіркою. Нік, навоскувавши у багажному вагоні свої лижі, встромив черевики в залізні кріплення й міцно їх застебнув. Боком зістрибнув з вагона на тверду снігову кірку; підскочив, розвернувся і, нагнувшись і потягнувши за собою палиці, ковзнув униз схилом. 

Нижче, на білому снігу виднівся Джордж — він то зникав з очей, то виринав, то знову пірнав униз. Коли Нік зненацька злетів з крутого виступу в скелі, думки його були порожні — лише тіло переживало чудесне відчуття польоту й вільного падіння. Він виїхав на горбик, сніг так і розлітався в нього під ногами; він летів униз, мчав усе швидше й швидше, кваплячись до останнього, довгого крутого схилу. Зігнувшись, мало не присівши на лижі, щоб центр ваги був якомога нижче, він знав, що засильно розігнався, і сніг здіймався за ним вихором, мов піщана буря. Але швидкості не збавляв. Втримаюсь. Аж тут налетів на пухкий сніг, що його залишив у заглибленні вітер, втратив рівновагу — лижі наїхали одна на одну, — покотився сторчма, наче підстрелений заєць, і врешті застряг у снігу: ноги схрестилися, лижі стриміли догори, а в ніс і вуха понабивалося снігу. 

Джордж стояв трохи нижче на схилі, струшуючи з куртки сніг. 

— Молодчина, Майку! — гукнув він до Ніка. — То все той клятий пухляк. Він і мене з ніг збив. 

— А що там далі? 

Нік, лежачи, опустив лижі рівно й підвівся. 

— Тримайся ліворуч. Гарний крутий спуск, а внизу зробиш «христіанію», бо там паркан. 

— Зачекай, спустимося разом. 

— Ні — ти їдь перший. Люблю дивитись, як ти летиш по схилом. 

Нік Адамс проїхав повз Джорджа — його широка спина й білява голова досі були запорошені снігом, — а потім лижі ковзнули по краю і він пірнув униз крізь посвист кришталевого білого пуху, то підлітаючи, то падаючи, вгору і вниз нерівним крутим схилом. Він тримався лівого боку, а в кінці, наближаючись до паркану, міцно стиснувши коліна й крутнувшись усім корпусом, наче закручував гвинт, різко розвернув лижі праворуч, здійнявши сніжну хмару, і поступово зупинився, проїхавшись уздовж схилу й дротяної загорожі.