Дата Туташхіа

Тему Вязіна було вичерпано. Я відчував, Зарандіа напружений до краю. Йому кортіло сказати ще щось, про Дату Туташхіа. Так підказувало мені моє чуття, і воно не зрадило мене. Я мав намацати стежечку, яка привела б нас до бажаної розмови...

— Як ти гадаєш, Мушні, твоє нинішнє становище — це межа, чи може бути в тебе й нове підвищення? — Я спіймав себе на тому, що за всі довгі роки нашої спільної служби я звертався до нього, то на «ви», то на «ти», ніколи не задумуючись, чим це щоразу зумовлювалося.

— В умовах нашої імперії,— сказав він, помовчавши,— для людини, котра походженням своїм зобов’язана моєму соціальному стану й моїй національності, посада, яку я обіймаю, найвища. А проте — я й зараз переконаний у цьому — працьовитість і відданість могли б кінець кінцем здолати всі перешкоди... Правду кажучи, я до цього й готувався...

Мій гість замовк.

— Передумав?..

— Не дуже давно, графе, випадок привів мене до могил роду Шувалових,— почав знову Зарандіа, трохи помовчавши.— Порозтоптувані, занедбані могили. Скорботний, вигляд!.. Ось хоча б... Степан Іванович Шешковський. Майже в трьохсотрічній історії Російської імперії ви не назвете когось іншого, хто хоч би наближався до нього талантом і знанням нашої справи. А його зневажали за життя, і по смерті його лиш ганьбили, та й понині ганять. Сьогодні навіть могили його не знайдеш. Його забули всі, а коли хто й згадає, то як приклад підступності й зрадництва, як сатанинське кодло. Я ніколи не прислужуся так престолові, як прислужився Шешковський... Після нас, ваша ясновельможність, не лишиться нічого, що могло б стати взірцем для майбутніх поколінь.

— Після нас, добродію Зарандіа, зостанеться бездоганна служба й ідея держави як вищого блага! Щодо імені й слави, то це випадає на долю героїв...

— Гм, героїв, а не тих, хто створює ім’я героєві. Хіба не так? — перебив мене Зарандіа.

— Що ви хочете сказати?

— А те, що навіть від Христа нічого не лишилося б;, якби не продав його Іуда за тридцять срібняків. Мученицька, смерть Христа прислужилася його безсмертю і його славі. Цей фінал Іуда передбачив заздалегідь як необхідний, заради нього він зробив те, що зробив, заздалегідь і точно розрахувавши всі наслідки. Цьому я тепер вірю твердо.

— Мабуть, у Шешковського не було такої твердої віри. А то він спочатку продав би Пугачова й Радіщева за тридцять срібняків, а вже потім заходився б розслідувати їхні справи.— І сьогодні не Знаю, чи вдалося мені приховати своє обурення.

Мушні Зарандіа спокійно глянув на мене й так круто повернув нашу розмову до іншої теми, як міг би зробити тільки фанатик.

Наступного дня, провівши Зарандіа, я одразу ж послав по Сандро Карідзе в Шиомгвімі й попросив його прийти негайно. Він не змусив чекати себе. Одразу почали ми обмірковувати, що нам зробити найперше, аби попередити Дату Туташхіа про близьку небезпеку, а потім довідатися про заміри Зарандіа й не допустити їх здійснення. Я зрозумів, що в тій розмові Мушні Зарандіа цілком свідомо сказав мені те, що сказав. А що лишалося мені думати, якщо про мого небожа та його митарства він повідомив з допомогою палісандра, Єнісею, невідомого єдиного жителя в межах ста верстов, а про намір перетворити «зло», яке чинить Дата Туташхіа, на «добро» сказав без натяків? Що то було — виклик, бажання схрестити мечі? Припустімо, серед гідних противників я був єдиний, кого він не міг перевершити й перемогти або просто не бажав того, а тепер його став гризти хробак марнославства й захотілося заповнити ту білу пляму на карті його численних перемог? Що ж, допустимо, але звідки тоді було йому знати, що мені спаде на думку врятувати Дату Туташхіа і я прийму його виклик?..

Ми довго радилися, обмірковували й нарешті вирішили, що Сандро Карідзе поїде в Західну Грузію, щоб знайти там Дату Туташхіа, побачитися з ним і попередити про небезпеку. Але імені Мушні Зарандіа не слід було називати. Все мало йти від мене. А я повинен був поїхати в Тифліс і спробувати вивідати задуми Зарандіа.

То був перший важливий крок, що на нього зваживсь я, йдучи за покликом серця; всупереч тому, чого я дотримувався упродовж усього свого життя.

Baco Годердзішвілі

— Де там — здалося! Не такий він був чоловік, Дзоба, щоб сказати й не зробити. Не раз він мені казав і не двічі: де здибаю, там і вб’ю! Зустріне кого грамотного — одразу почне згадувати, як осиротів. Почне, бувало, з того, як розбійники його сім’ю винищили. Якби того не скоїлося, скаже, батько послав би мене в Кутаїсі вчитися в гімназії і був би я тепер художником. Дуже він любив малювати. І виходило в нього набагато краще, ніж у мене. Був би я тепер художник, скаже, помовчить, очі, бачу, кров’ю в нього наливаються, і процідить злющо:

— Він з лісу не вилазить, де я його знайду!..— і заскрегоче зубами.

— Про кого це ти? — спитаю, хоч знаю, про кого.

— Скільки разів я вже тобі казав... Абрага отого... Дату Туташхіа.