Дата Туташхіа

А Дати як і не було. Спарапет знову попрямував до берега, але течія несла його вниз, і солдати поплентали понад берегом; одне око на Спарапета, другим по воді нишпорять, Дату чекають. Мабуть, влучили в нього,— подумав я,— або поранили, а може, вбили, він і пішов на дно. Та ось побачив! Випірнуів, і де — майже біля другого берега! Вахмістр теж уздрів і знов наказав — стріляти! І знову стрілянина, галас, охо-хо-хо, не доведи господи!..

На Курі була повінь, Туташхіа вже далеко одплив. Жодна куля його не зачепила. Знову пірнув — та й зник!

А Спарапета течія зовсім далеко віднесла. Солдати знов за ним побігли берегом, за течією. Тільки солдат з собакою відстав — не йде за ним пес, і край. Він його вниз, куди всі біжать, а собака проти течії тягне. Той у свій бік — той у свій. Солдат розсердився, давай його ногами, а собаці що робити — потрюхикав за ним.

Спарапет став на дно, руки вгору й побрьохав до берега. Йому прикладом у груди, збили, обличчям до землі повернули, лежить ниць. Солдата з собакою залишили коло нього, а вахмістр з іншими солдатами пішли берегом униз.

Ну, думаю, цегельня без мене не згорить, та й перс у неділю не прийде сюди... Махнув рукою і спустився до берега, підходжу до солдатів.

Правду ото кажуть: «В осла як спина засвербить, до млина він прибіжить». Так і зі мною сталося. Ти послухай, як усе вийшло: тільки-но я до них підійшов, вони давай знов галасувати. Дивлюся, на тому бережку стоїть собі на пагорку Дата Туташхіа, взявшись у боки,— мов породистий півень. Потім засунув руку за пазуху, витяг сванську свою шапку — він завжди в ній ходив,— викрутив і на голову. Надів і на небо подивився.

День був хмарний, мрячило.

Чого ж він, думаю, стоїть? Солдати знову лякають його. А Дата Туташхіа повернувся й прямісінько в молодий лісок. І спокійно так іде, неквапливо, наче то й не кулі на нього летять.

Утік!

А ті всі свої кулі витратили, а влучити не змогли. Утік, та оце тобі й усе!

Вахмістр обернувся до мене, очі вилупив і ну горлати: «Чого ж ти, сволото, в повітря стріляв, у них треба було!»

— Ваше сковородіє...— кажу.

— А, сковородіє?! — І він мене лясь по пиці, та так, що й на цегельні, мабуть, почули б, якби там хто був.— Оце раз сковорода! — приказує. А тоді по другій щоці: — Два сковорода! — додав.

Я затулив обличчя руками, думаю, може, охолоне. Та куди там — він мене носаком у живіт, я у воду, а він: «Три сковорода!» — і побіг до Спарапета.

Піднявсь я до своєї цегельні, давай сушити одяг...

Велике лихо мене тоді обминуло. Добре я викрутився, краще й не додумаєшся, а то й кісток не позбирав би!..

Як я тобі розказав, так усе й було. Ніхто цього краще за мене не знає, при мені все й сталося.

Граф Сегеді

Мене ніколи не приваблювали таємниці зоряного неба й темінь астрології. Цю стародавню науку я зараховував до окультних. Очевидно, моє упередження призвело до того, що й понині я лишився не обізнаний у ній. Проте зоряний небозвід — особливо після відставки — став постійним моїм співрозмовником. Коли я вже зовсім знемагав від вражень, коли мені важко було зрозуміти хід подій і зробити правильний висновок, тоді я вдивлявся в глибину всесвіту, що розпростерся на небесному склепінні дванадцятьма зодіаками, пробуючи відшукати в таємничих поєднаннях небесних знаків бездонні символи й подібності до душ і взаємних тяжінь не відомих мені людей.

Веранда моєї дачі, немов навмисне, розташована так, що в людини, яка лежить у качалці, мимоволі зроджується бажання вдивлятися в небозвід. Переді мною дача побувала у двох власників. І вони теж не могли відмовитися від насолоди, яку дає споглядання трепетно-мерехтливого неба, і проводили літні вечори на веранді в спокійній самотності. І теперішні власники дачі теж спрямовують свої погляди на небо, коли залишаються самі.

Кінчався травень тисяча дев’ятсот дев’ятого року. Я сидів на веранді, ждучи вечері, коли о десятій годині зачувся гуркіт екіпажа. Я жив самотньо, від роботи вже відійшов, і до мене досить рідко навідувалися гості, окрім, звичайно, Сандро Карідзе. Тому я здивувався, коли екіпаж зупинивсь коло моїх воріт. Лакей зустрів гостя й відразу доповів: полковник Мушні Зарандіа перепрошує, що заздалегідь не попередив про свій візит.

Його візитові я був дуже радий і аж ніяк не здивувався, бо я знав Мушні Зарандіа як людину з природи некористолюбну й доброзичливу, він завжди пам’ятав добро, яке йому робили, і коли хтось йому подобався, він, не криючись, виявляв до нього прихильність. А зрадів я тому, що в моєму тодішньому становищі Мушні Зарандіа могли привести до мене лише приязнь і щиросерда цікавість до мого життя-буття — і ніщо інше.