Дата Туташхіа

— Ні. Той віковічний дух, що матеріалізується в деяких особистостях або в їх сукупності і який я називаю нацією, спалахнув у Росії вдруге, цього разу в образі політичної партії. Хочу нагадати тобі, що востаннє цей спалах стався в п’ятнадцятому столітті. Нинішня соціал-демократична партія здійснить першу в людській історії соціалістичну революцію, з плином часу візьме на себе роль керівника цілого ідеологічного світу, і тоді й державі, й народам буде гарантовано те тривале історичне існування, про яке я вже казав тобі. Важлива ще одна обставина. Соціал-демократи зруйнують Російську імперію й створять добровільний союз вільних, рівноправних соціалістичних націй. Російський народ таким чином буде звільнений від необхідності витрачати сили на підкорення інших народів і на постійні загарбницькі війни. Йому не треба буде вибиватися з сил. Я зовсім не певен, що лідери цієї партії думають про щось подібне. Це більше схоже на геніальну інтуїцію. Російському політичному мисленню належать тут лаври першовідкривача.

— Ну, що ж, нехай беруть патент. Англійці, французи, німці, іспанці, японці охоче поспішать його купити. Ти ж їм теж пророчиш вимирання, раз вони — державні нації.

— Патріоти Росії! — виголосив урочисто Сандро Карідзе.— Поспішайте купити квитки, бо поїзд відходить років через десять-п’ятнадцять, і тоді ви залишитеся на цьому полустанку з мізерним багажем у руках. Що відповісте ви тоді своїй совісті, своїй вітчизні й своїм нащадкам?

— Цей поїзд їде з Вавілона у Вавілон, Сандро!

— У Вавілон?.. Вавілон... Вавілонська вежа...— Він став плутатися в словах, зблід раптом, змовк, і за хвилину я почув тихе його бурмотіння: — Збудувати вежу до неба, де пробуває бог, змішати мови! Геніальна спроба, потрясаючий символ, блискучий образ!.. Знайдено й другу причину... так, так, друга причина!.. Друга причина!..

Дізнавшись про Лютневу революцію тисяча дев’ятсот сімнадцятого року, Сандро Карідзе прийшов у Дзегві й страшенно напився. Місцевий духанник та інші очевидці, які були при тому, розповідають, що він то заливався слізьми, то нестримно реготав. Він був компанійської вдачі, балакучий, але за ті кілька годин, що пив, не зронив, кажуть, жодного слова. Тільки плакав і реготав. Потім стих, заплющив очі й так, сидячи, й помер у духані.

Поховали Сандро Карідзе на подвір’ї Шиомгвімського монастиря.

Вано Натопрішвілі

— Я це все своїми очима бачив! Зовсім не так було, як тобі розказували. А як було... Поперед мене їх ніхто не загледів. Я перший побачив, спочатку вони садами йшли. Попереду Спарапет, за ним мегрелець отой — Дата.

Тепер — як я їх побачив. Трохи вище від казарм, на пагорку, стояла цегельня, вона й зараз там стоїть. Господарем там був один перс. Я до того перса найнявся сторожем, біля цегельні. Так ото я й бачив, як вони втікали. Була неділя. Я ще вранці запримітив: привів солдат до казарм двох арештантів, поставив до дров, пиляють, рубають, складають. А як пішли вони садами, одразу змикитив — дали драла. Рушниця — при мені. А стріляти в них — ніби й не годиться; хто знає, може, в них брати які або родичі... яке моє діло, я цегельню стережу. Не пальнеш — теж негоже, хапонуть, і прямо в Метехську в’язницю,— скажуть, бачив утікачів, рушниця при тобі, чому не стріляв! Я й пальнув у повітря. Зарядив і знову пальнув: два постріли — сигнал утечі. Так усе й проробив: і гріха на душу не взяв, бо в арештантів не стріляв, і сигнал утечі подав. Я стріляв, щоб вахмістр почув — думаю, кинуться й побіжать за ними... Ось тобі і вовки ситі, й кози цілі.

Той солдат, що їх вартував, дрімав, а як я перший раз пальнув, він очі продер і спросоння теж двічі вистрілив. З казарми вахмістр вискочив. Свиснув — ще три солдати вискочили й четвертий із сторожовою собакою. Отак зразу й вискочив, братку! Ну, думаю, пропали хлопці, не втечуть — дивлюся, вахмістр із солдатами вже вниз по схилу біжить. Коло пеньків собака взяв слід, дуже тягнув, як він і довідка не порвав. Одне слово, гналися вони бігом, та поки до води підійшли, Спарапет і Туташхіа вже на середині Кури були.

Вахмістр, як біг, так з розгону у воду й сягонув, та чоботи в нього обважніли, він і став. Подумав би, що він, Христос — по воді йти!.. Постояв трохи і пішов назад на берег, наказує солдатам — стріляти! Солдати — на коліно, і затрахкотіло, куди там!..

Утікачі пірнули під воду. Пірнули — і ті кинули стріляти. Спарапет випірнув і кричить вахмістрові — не стріляйте, я вернуся! Міському злодієві розуму не позичати. Знає, що солдати вбити можуть. Поплив він до берега, солдати не стріляють, ждуть. Про Спарапета вони не надто турбувалися, вони все на воду зирили, Туташхіа видивлялися.

Вахмістр гукає Спарапету, де мегрелець. Злодій обернувся й давай кликати: «Дато-о-о! Вернися, а то пришпилять мене!»