Дата Туташхіа

— А воно й справді!.. Релігія намагається втиснути людину в рамки християнської моралі, щоб тримати її в покорі, а людина, звичайно, опирається, до речі, й тому, що самі проповідники та ревнителі віри — грішники найвищого штибу. Релігія фізично сильніша, але вона догматична. А людина хоч і слабка, та зате наділена гнучкою пристосовуваністю. Разом з тим людині хочеться в щось вірити. За умов фарисейства релігійних ревнителів єдиним стовпом віри виявляється особистий добробут, що й санкціоновано для тих, хто аж надто заповзятий. Ось звідси й починається вироблення та рафінування тих способів, з допомогою яких можна завоювати славу найвідданішого адепта християнства і тим самим полегшити собі служіння мамоні. Отже, за умов імперії взаємодія релігії й людини породжує зацькованого підданого, який ненавидить все і всіх, і єдиний вихід бачить тільки в революції, і стає борцем за неї. А щодо релігійного культу, то, виснажившись і знесилівши, він залишає за собою лиш формальне виконання обрядів. Ти згоден, графе, що це основна особливість нашої дійсності?

— Якоюсь мірою. Як на мене, ти занадто згущуєш барви.

— Прекрасно. Навіть стримане схвалення відставного жандармського генерала варте набагато більше, ніж захоплені вигуки сотні фанатиків. А тепер говори ти.

— У твоєму стилі вести мову?

— Звичайно, а то не доберешся до правди.

— Гаразд, добродію! Закон насилує людину, а людина відповідає йому опором. Закон фізично сильний, але не гнучкий; людина слабша від закону, але набагато спритніша, в руках у неї численні способи й засоби обминути закон, дотриматися його тільки частково або й зовсім не дотриматися. Закон прагне до того, щоб людина обмежила свої інтереси інтересами імперії. Людина намагається пристосовувати закон до своїх інтересів, найчастіше — обминувши, обійшовши цей закон. Це нерівна боротьба, і слабка людина змушена йти на моральні компроміси, використовувати все що завгодно, аби лиш здолати тиск закону й зберегти своє існування! — Я помовчав, щоб сформулювати відповідний висновок: — Отже, за умов імперії взаємодія закону й людини породжує зневіреного, зацькованого громадянина, який ненавидить все і всіх, який бачить вихід тільки в революції, стає борцем за неї. А щодо закону, то він перетворюється на процедуру, яка вичерпала себе, стала безсила й зведена до формальності.

— Бравіссімо, графе!— радо вигукнув Карідзе.— Тільки зверни увагу на те, які міцні моральні критерії лишає імперія в спадок тій політичній силі, яка спочатку повинна створити зовсім нову державу, а потім — керувати нею! Кожна політична течія, яка обстоює соціальну революцію, сьогодні знає, що тільки-но вона досягне перемоги, як до рук їй потрапить людський матеріал, моральна цінність якого досить сумнівна й суперечлива і який дуже важко піддається переробці. На жаль, усі ті політичні течії розраховують на те, що досить буде їм змінити соціальні умови, суспільний побут, як сама собою переможно підніметься мораль. Я цього погляду не поділяю і намагаюся внести свою лепту в осмислення наступних катаклізмів. Ось над цим я й працюю.

Одного разу поблизу дзегвських порогів закинув я в Куру великий гачок. Від Шиомгвімі йшов паром, і на ньому я побачив у бінокль Сандро. Коли не зраджує мені пам’ять, то було невдовзі після його другого арешту й звільнення. Зійшовши на берег, він подався дорогою до Мцхети. Може, він іде до мене, в Армазі, подумав я і, залишивши вудку, поспішив йому назустріч. Справді, він ішов до мене, рятуючись від остогидлої самотності.

— Ходімо до мене, пообідаємо, поговоримо,— запросив я його.

Він відмовився, сказав, що краще залишитися тут, на березі.

Було хмарно й прохолодно. Сандро Карідзе, який за все життя не витяг і малесенького бичка, лишався байдужий до мого азарту запеклого рибалки. Він був сумний і начебто чимось прикро вражений.

— Що обмірковуєш, Сандро? Про що пишеш?

Він махнув рукою й промовчав.

— А все-таки? — наполягав я.

— Заплутався в одному питанні... Три дні — жодного рядка. Мало не лусну від злості.

Я зрозумів, що привело його до мене. В такому настрої він бував і раніше. Я не раз помічав це. Щоб вийти з глухого кута, він починав розмову на важливу для нього тему, заходив у суперечку і ось тоді частенько натрапляв на рішення, якого шукав.

— Ану починай,— сказав я.— Обговоримо, може, звідкись проб’ється світло.

— Мене цікавлять господарі й гості.

— Де хліб-сіль узяти?

— Та ні, не це. Ось подивися: єгиптяни, ассірійці, хетти, урарту, елліни, римляни, візантійці... не злічити, скільки етнічних, історично стійких організмів, що дуже довго існували, постали перед людством як творці великих імперій і культур, як державні нації...

— Далі.

— Далі? Де вони сьогодні? Нащадків стародавніх єгиптян і не знайдеш, хетти зникли безслідно, ассірійців, я читав, на всьому світі лишилося сімей триста, не більше; грека еллінського типу вдень з свічкою не знайдеш; від римлян лишився, кажуть, один дідусь — відкопали в якійсь глушині, збираються по містах возити, за гроші показувати; візантійці щезли, як вода в піску. Бачиш, що виходить?