Дата Туташхіа

Поки я сам кругом себе крутився, входять у духан фраєри. Троє. Вах, добре, що білий світ не їм дістався. А то б погибель!.. Це такі людці, все, що батьки й діди тисячу років будували, — їм нічого не варт було за три дні зруйнувати й зжерти. Як то кажуть, що батьки надбали, те діти забрали. Усякі гендлярі, маклери, крамарі порозживалися, розбагатіли, аршини й безміни свої повикидали — вибилися в люди. Понаймали своїм щенятам гувернанток і бонн. Ось тобі — навчання. Ось тобі— піаніно! А людиною хто навчить бути — бонни чи батько з матір’ю? Щоб людиною бути — цьому окремо треба вчитися, це їм і на думку не спаде. Та до того ж у тих батьків-матерів у самих нічого немає за душею — чого вони своїх дітей навчать?.. Років у п’ятнадцять вони вже на вулиці, з усякою потолоччю злигуються, і яка в них від роду порода, то наверх зразу й вилізе, і діло собі підбирають за своєю вдачею. Знаєш, як швець з верстата гвіздки магнітом підбирає? Отак і тут. Вони що — доброму вчилися? Де яка гидота трапиться — тієї гидоти й набиралися. А все тому, що були вони поганої крові. А візьми чесну людину, скажімо, ремісника, який своєю працею шматок хліба добуває, його діти гарне побачать і беруть, а від поганого тікають, і все тому, що в них кров така... А для фраєрів ні закону, ні совісті не було. І управи на них не знайдеш, побачать слабого — скривдять, затопчуть, пощади від них не жди. А трапиться хто трохи сильніший, і вони з дурного свого розуму з законом сплутаються — татусі їхні як тут уродилися! І грошей, і знайомства їм не позичати. Дивишся — йде, гонору хоч відбавляй, а зустрінеться каліка чи старий, нехай хоч сто років йому,— він і на вершок не зверне вбік, щоб дати людині пройти. Е-е-е, слава тобі господи, нікому гріхів не прощаєш!

Ну, та гаразд, як є, так є!.. Про що я говорив? Ага — заходять ото три фраєри. Стоять, пиндючаться, мов індики, вільного стола шукають, а його немає. А молодці ж які — любо-мило подивитися, з кожного самого одягу червінців на вісімдесят здерти можна. Та й у кишенях щось набереться. Чого сюди завітали? Мабуть, нализалися десь, а тепер прийшли Цолака послухати, а сісти й ніде. Аж ось входить Ташикола, простягає до них руку по милостиню. Один фраєр витяг щось з кишені, тицьнув йому в жменю і стиснув міцно в кулак, не дає пальці розтулити. Ташикола кричить несамовито, а фраєри аж качаються зо сміху. Весь духан дивиться на ту забаву; хто теж сміється, а хто второпати не може, в чому річ. Нарешті Ташикола висмикнув руку, помахав нею, наче ошпарений, і на підлогу шльопнуло маленьке жабеня... Дзоба сидить, люттю наливається, штиркни ножем — краплі крові не виступить... Таких витівок він не любив. І той, за сусіднім столом, теж дивиться, сміятися не сміється, але й не видно, щоб невдоволений був. Бідолаха Ташикола рота роззявив, очима кліпає. А що йому ще робити?.. Ось такі вони й були, оті фраєри: побачать горопаху беззахисного, тут їм і радість, і розвага, матері їхній так-перетак... Другий фраєр шпурнув Ташиколі гріш, третій витяг папіросу, ткнув йому в рота й навіть прикурити дав. Ташикола сам не при собі від радості — папіроси тоді тільки багатії курили, дорогі були. Він їм — дякую,— а сам боком-боком, пішов обходити столи. Дійшов він і до стола, за яким сидів чоловік, що непокоїв Дзобу. Той підсунув Ташиколі стільця, запропонував попоїсти, вина налив. Ташикола поклав папіросу на краєчок столу й давай уминати за обидві щоки. Дивлюся, фраєри скоса позирають і на Ташиколу, і на того чоловіка й наче чогось чекають. А той чоловік теж, відчуваю, весь напружився, то на фраєрів зиркне, то на стіл подивиться і наче принюхується, нібито й горить щось, а звідки тягне — не зрозумієш.

Один з фраєрів, той, що трохи старший, підкликав Шаліко — він біля столів прислужував,— шепнув йому щось на вухо, показав очима на сусідній стіл і тицьнув троячку. Шаліко взяв гроші, кивнув — і прямісінько до нас. Поки він підходив, наш сусід підніс Ташиколину папіросу до носа, понюхав і покосився на фраєрів — ой як недобре!

Шаліко підійшов до того чоловіка, що сидів поруч нашого стола, та й каже:

— Пане! Прийшли нові гості, а сісти їм ніде, вони пропонують вам три карбованці, якщо ви поступитеся їм своїм столом... На мене не ображайтеся — я служник.

Поки Шаліко говорив, наш сусід знов понюхав запалену папіросу Ташиколи й загасив її. Був він дуже спокійний. А загасив знаєш як? Спочатку пальцями скинув вогонь, потім знайшов на столі краплю вина, обережно доторкнувся до неї недокурком, пересвідчився, що погасив, поклав недокурок у кишеню і тільки тоді помітив Шаліко:

— Якби я був сам — інша річ. А нас двоє, і треба спитати мого гостя. Іди, брате, й приходь трохи пізніше.

Шаліко всміхнувся у вуса:

— Та що ви, пане! Про що його питати? Це ж Ташикола, тутешній жебрак. Він за п’ятака до Мухранського мосту дійде, пританцьовуючи кінтоурі[46].

А фраєри чекали, понахнюплювалися.

— Іди, брате, а як прийдеш пізніше, я тобі відповім,— і чоловік той одвернувся від Шаліко, вже не слухаючи його.