Дата Туташхіа

— Тут бійкою пахне,— сказав Дзоба,— і той чоловік може вислизнути з моїх рук, а то хоч би вони були синками самого Тамамшева, він би в мене подивився, як я з них шкуру спускаю! — мовив Дзоба і чвиркнув крізь зуби.

Ташикола попоїв, потер руки, дуже вдоволений, і хотів був іти. Наш сусід дав йому тютюну. Неборака побачив, що ніхто його не квапить, скрутив цигарку, сів зручніше, заклав ногу на ногу й зачадив.

Правду кажучи, мені подобалось, як поводиться Дзобин кривдник. Я сидів і думав, що він іще зробить, як поверне...

Аж ось входить у духан Захар Карпович. Ти Захара Карповича пам’ятаєш?.. Асламазова. Не пам’ятаєш, ну, Косого Карапета син? Він тобі й печатку хоч яку зробить, і гербовий папір, і все, що забажаєш. Згадав?.. Захар Карпович — аякже!.. Та його й за людину не мали! А прозвали так тому, що як здалеку подивишся на нього — справжнісінький тобі міністр: капелюх, галстук, палиця з головкою, черевики з гамашами... А ближче підійдеш — усе пообстрьопуване, виношене, лахмітник його дрантя й даром не взяв би. Сам себе в оману вводив — не інакше. Ну, так ось, увійшов він, обвів очима духан, став край прилавка. Двері в кухню були відчинені, і він пальцем поманив звідти когось. Вийшла Маро, подружка моя. Захар Карпович шепнув їй на вухо й зник з духану. Я цьому ділу не надав значення — вони були сусіди, моя Маро і Захар Карпович, але той чоловік, що сидів поруч нас, так на них подивився... треба було бачити як.

А Дзоби од вина не одтягнеш, очі кров’ю поналивалися.

— Ти чого, Дзобо-братику, набурмосився, наче буйвол... може, сталося щось? — Я навмисне, ніби жартую, щоб розвіяти його, а разом вивідати, що в нього на думці.— Зовсім занудився.

— Що сталося, питаєш? Ти подивися, в нього в правій кишені револьвер. А мені з чим іти звелиш?.. З голими руками?!

Мене холодний піт пройняв. Я тепер зрозумів, Дзоба від своїх слів не відступить, хоч би то був не те що Дата Туташхіа, а сам архангел Гавриїл. Коли ти з людиною все життя знаєшся й сто разів пройшов з нею крізь сито й решето, ти, як дяк молитву, по одному тільки словечку всю її напам’ять прочитаєш. Так як оце... За Арутюнового синка Георгій Матіашвілі та його хлопці тридцять тисяч взяли, а згодом справа так повернула, що вони всі на каторгу загуркотіли. Дзоба тоді зразу сказав — це рука водоноса Чихо, він хлопців загнав. Я йому: з чого ти взяв, і звідки в твій черепок запало, що він, а не хтось інший їх продав, навіщо тобі руки бруднити? Та де там, він і слухати не схотів. Мені до його справ рукою не дотягтися, а він два роки на це вгатив, і якось раз каже мені — я точно взнав, тих хлопців він засадив. Сказати тобі не можу, як я його благав! А він усе своєї: такій людині — не жити. Схопив камінь — і по голові того. Знайшли водоноса Чихо з розтрощеною головою. А Дзобі хоч би що. Я ж кажу, везучий він був неймовірно. Так отой водонос Чихо на інших лихо наслав. А тут сидить поруч нас чоловік, якого Дзоба ціле життя шукав і ціле життя в думках тримав, що він занапастив його сім’ю, то що ж, Дзоба тепер його живого випустить? І не випустив би, але така вже доля — сьогодні всміхається тобі, а завтра...

— Ох і злопам’ятний же ти, Дзобо! — А що я міг ще сказати? Він би від свого все одно не відступив. Що має бути, те буде. Якби тільки справа чисто була зроблена,— лиш про це я зараз і мріяв.

З кухні вийшла Маро, попрямувала до нашого сусіда й шепнула йому:

— Той, кого ви чекали, звелів вам переказати, що він удома, нехай, сказав, приходить!

Він кивнув головою і попросив Маро прислати Шаліко.

Служник Шаліко прийшов.

— Давай ті три карбованці, і ми звільнимо місце,— сказав він Шаліко.

Шаліко витяг гроші, подав йому.

— Поклади! — мовив наш сусід і тицьнув пальцем у стіл.

Служник поклав гроші на стіл.

— Скільки з нас?

Шаліко порахував і сказав скільки.

Наш сусід розрахувався й каже Ташиколі:

— Ці гроші візьми собі. Вони твої, ці три карбованці... Бери і йди звідси швидше, а то вони віднімуть їх у тебе. Такий народ Ці люди.

Ташикола схопив гроші й дременув.

Фраери посунули до нашого місця, і не встиг наш сусід підвестися, як вони нависли над ним.

— Ти чого це, нечисть з каламутного болота, наші грошики що, за кульшу б тебе вкусили? — сказав старший фраєр.

— Вони були вже не ваші, а мої,— відповів він і окинув їх крижаним поглядом.— Я віддав їх кому мені захотілося!

І все — обернувся й до дверей. Він уже вийшов з духану, коли один з фраєрів круто виматюкався і — за ним, другий теж поривався, але старший фраєр натиснув йому рукою на плече й посадив на місце:

— Обійдемося без галасу. Дасть йому й повернеться.

Дзоба підморгнув мені, і ми повставали. Тільки-но вийшли, чуємо, фраєр гукає: «Почекай!» Наш сусід зупинився, обернувсь.

— Чого вам треба, добродію?

Фраєр лясь його по обличчю й каже:

— Оце й усе, більше нічого.

Той фраєр був хлопець здоровенний і дав добряче.

— Добре, коли більше нічого,— сказав Дзобин кривдник, повернувся й пішов собі.

— Вах! — в один голос сказали фраєр і Дзоба.