Дата Туташхіа

При тій оказії, що скоїлася в духані Дзобиного батька, Туташхіа якраз і був, але умив руки,— нічого, мовляв, не знаю. Як послухати Дзобу, то виходило, що коли б Дата сказав розбійникам хоч слово, вони втихомирилися б і не сталося б нічого. Звичайно, на ті часи про Туташхіа добра слава йшла, та чи було б так, як думав Дзоба,— не можу сказати. Одне слово, в смерті батька й сестри Дзоба більше звинувачував Туташхіа, ніж розбійників. Це ще й нічого, а що не став художником, те він також відносив на карб абрага. За тим і тужив найбільше. Спав і бачив: зустріну — отоді вже поквитаємося! Ніби й розумний чоловік був, а дійде до цього, наче схиблений стає,— не вийшов з мене художник та й край.

Ти кажеш, раз Дзоба зав’язав, ніколи він не пішов би на вбивство. А он Кола Катамадзе зав’язав, ні з ким із злодіїв не знався — і що, паламарем став чи шарманку крутив? До різного він діла брався. Чи забув? Та що з тобою балакати? Що ти взагалі пам’ятаєш, щоб про це не забути? Тільки й перепитуй: пам’ятаєш — не пам’ятаєш?.. Та ще скажу тобі, упертіших і настирніших від Дзоби я зроду людей не стрічав... У Баку віддрукували ми катеринки, нас і взяли. Дзоба з першого дня як завів, так аж до кінця й стояв: я тільки фарбу дістав і надрукував — це так, а ні в чому іншому я не винен, відпускайте мене. А яка більша провина може бути? Фарба та друк — що ж іще для фальшивої асигнації треба?.. Добре, що маніфест наспів, а то б...

А потім, ти що думаєш, у нього рука здригнулася б? Та Дзобі на ті часи що людину вбити, що ягня зарізати — однаково, жалю в нього й на гріш не було... Везли разом з нами одного, з Гянджі. Чимось той гянджинець мене зачепив,— мене зачепив, не Дзобу,— зараз уже навіть і не згадаю, що там було. Підходимо до Астрахані — везли нас морем,— стали біля пристані. З корабля сходні кинули — товста дошка, чверть аршина завширшки. Спускаємося ми нею. Дзоба подивився навколо — і гянджинця коліном під зад, той у воду; а везли нас у кайданах — він і не виплив! Потонув. А жандарми подумали: або він спорснув випадково, або навмисне втопився. Дзобі вбивство того чоловіка так минулося, він взагалі удачливий був. Ну ось подивися, хіба це не удача: на каторзі лупали ми одного разу скелю. А в нас був слюсар — теж з каторжан. Дзобу тому слюсареві дали за помічника. Днів через три в того слюсаря поламався верстат. Щось там треба було одгвинтити, а інструменту немає. Пішов слюсар по інструмент, а Дзоба взяв обценьки і пробує гайку з місця скрутити. Слюсар вернувся. Бачить, Дзоба біля верстата дзвякає. Не знаю вже, чого він там розкип’ятився: вихопив у Дзоби обценьки,— не з твоїм розумом, кричить, за обценьки хапатися, добре, коли з молотком упораєшся. А Дзоба швидкий на руку, взяв та тим здоровенним молотком і кресонув його по черепу,— побачимо, мовляв, упораюся чи не впораюся. Слюсар як стояв, так і помер, потім уже впав. А тут саме запалили гноти й гукають усім — ховатися! Ми — хто куди. Вибухнув динаміт. Ми знову зійшлися, дивимося, слюсаря землею й камінням завалило. І це минулося Дзобі, й багато іншого. Щастя за ним назирці йшло. А раз йому все миналося, він і мокрими ділами не гребував: «Спитали дитяти, чого ревеш? Сходить мені з рук — ось і реву». А ти кажеш, хто зав’язав, на мокре діло не піде.

Та це ще не все. В якому ж це було році, не згадаю... Ага, в тому самому, коли коваль Сакул на Пісках два духани поставив. Обидва з одного боку дороги. Не пам’ятаєш?.. Я зараз тобі розкажу — ти й згадаєш. Духани стояли один від одного кроків за сто. А розвішати вивіски Сакул звелів не на стіні, над входом, як у всіх, а поставив їх упоперек дороги. Ідеш з однбго боку, читаєш на вивісці: «Коваль Сакул тууута???», ідеш назад — «Тууута!!!» Пішов, скажімо, від Мухранського мосту — читаєш біля першого духану: «Коваль Сакул тууута???» Два кроки ступив, і коло другого духану: «Тууута!!!» А йтимеш від Метехі — те саме вийде. Не згадав?.. Ну, та бог з тобою!