Дата Туташхіа

Я й потім про це багато думав, усе прикидав, чи правильно я тоді зробив чи ні, і виходило в мене, що правильно. Щось інше вигадати в мене, може, розуму й забракне, а в цій справі я все правильно розміркував.

Більше не озирався — рушив до Захара Карповича. З одного вікна вузеньким пасмом падало світло — віконниця була нещільно зачинена. Я постукав — світло потухло: сховався наш Захар Карпович! Не почув стукоту, про який з тим чоловіком домовився, і сховавсь!

Я ще раз постукав.

Треба з ним поговорити!

— Карповичу, відчини! Я ж знаю, ти дома. Не бійся. Це я — Baco. Baco, чуєш? — тихо покликав я.

— Хто там? — Це він зважився все-таки озватися.

— Відчини, це я — Baco!

— Ти переплутав двері, Baco. Двері Маро — поряд! її й дома ще немає. В духані вона.

— Послухай, кажуть тобі, відчини, справа в мене до тебе!

А Карпович не відчиняв.

— Васо-джан! Будь ласка, прийди іншим разом! Тепер я не сам... Жінка в мене, розумієш?

— Карповичу!— Я страх як розсердився.— Та відчини, тобі кажуть. Справа в мене до тебе, спитаю й піду. А не відчиниш, я двері виламаю, з тієї твоєї любки почну й тобою, Карповичу, закінчу!

— Не можу! — стоїть на своєму сучий син.

Тоді я ногою як дам: у вікні біля дверей — шибки на дрізки.

— Одчиняю! Не бий! Одчиняю!

Він ще й галасувати не перестав, а двері вже — навстіж.

— Прошу, добродію!

Поки я входив, Карпович засвітив лампу, поправив гніт і такого вдав із себе радого, наче з палаючого будинку рідний син живісінький вискочив:

— Вах! Васо-джан, і справді це ти?! Кого я бачу! Та ви ж із Дзобою щойно в духані були! Сідай, чого ти? За умеблювання — пардон!

— А казав, що в тебе дама! Де ж вона?

— Ех, Васо-джан! Та навіщо б я класичну гімназію закінчував! Хіба така вихована людина інакше скаже? Вона гостеві ніколи не скаже: мені зараз не до тебе, приходь іншим разом. Це все дрібниці, дрібниці... Ти мені ось що скажи — чого опівночі завітав? Навіщо я тобі потрібен?

Я оббіг очима всі кутки й подивився Карповичу прямо у вічі.

— Кажи, як звати того чоловіка?

— Якого чоловіка, Васо-джан?

— До якого ти Маро посилав, і він мав сюди прийти!

— Вай! Що означає — мав? Він що, не прийде?

— Не прийде!

Карпович зблід, затулив рота рукою й змовк.

— Ну, швидко!

— Занапастити хочеш мене, Васо-джан?.. Він справді не прийде, чи ти жартуєш?

Про що вже там було питати, він почав викручуватись і язиком тріскотів — у вухах лящало.

Іншої такої пройди, як оцей Захар Карпович, у Тифлісі не знайшов би. Він і викрутитися хотів, і жаль йому було, що Дзобин чоловік може вислизнути. Так чи інак, а мені треба було дізнатися, що вона за птаха, той чоловік, і з цією справою покінчити. Бачу, в кутку палиця Захара Карповича із срібною головкою. Схопив я її:

— Скажеш чи ні?

— Вах! Та не знаю я, а якби й знав — не сказав би. Професіональна таємниця!

— Ану, скидай з себе...— І я замахнувся на Карповича палицею.

Він настовбурчився, як січневий горобець, скулився весь і такий став жалюгідний, що, правду кажучи, мені його шкода стало.

— Що скидати?

— Усе скидай!

Карпович одразу почав роздягатися, але все бурмотав:

— Поліцію покличу! — Я помітив, що від слова «поліція» він і сам здригнувся.

— Подумаєш, поліція... Жди, що пів-Тифліса через тебе на каторгу в Сибір, зашлють, а другу половину на шибеницю повісять. Роздягайся, швидше!

Кричати вже не треба було; жилет і сорочка висіли в нього на плечі, а він тримався за штани, зазираючи мені у вічі: скидати чи ні? Я підвів брову — і Карпович лишився в чому мати породила.

— Що робитимеш, Васо-джан?

Я провів долонею по столу і все, що там було, змахнув на підлогу.

— Лягай! Ниць лягай!

— Вах, Васо-джан, навіщо тобі різки? Що тут — бурса чи казарма? — Говорити це він говорив, але вже влаштовувався на столі й руки склав, як перед банщиком на Майдані.

Усипав я йому так, що він вужем звивався.

— Інквізиція! Свавілля! — репетував Карпович, і сльози ручаєм текли.

П’ять разів я піднімав палицю, а потім сів на єдиний стілець і сказав:

— Хто він і навіщо ти його кликав?

— Чому ти мені не віриш? Не знаю я ні імені його, ні прізвища. Він до мене від Буковського прийшов з Кутаїсі, дістань, загадав, йому закордонний паспорт, постав печатку, а я тут упишу прізвище, яке треба буде. Клянуся честю! Моє діло книжка і печатка. Нічого іншого не знаю.

Буває в цих справах і таке — це я знав, але я зрозумів, що вислизнув од нас Дзобин кривдник, розсердився, схопивсь і знову замахнувся палицею. Карпович заздалегідь зіщулився, аж ось — на тобі, відчиняє двері той самий Дзобин кривдник!..