Дата Туташхіа

А я раптом згадав Буковського з Кутаїсі і подумав, як правильно він зробив, що не сказав Захарові Карповичу імені й прізвища Туташхіа і звелів виготувати чистий паспорт. Захар Карпович — це така п’явка, він гроші не лише паспортами добував... Років шість тому зробив Чиорадзе диплом інженера. Чиорадзе, з сердечної простоти, дав заповнити диплом Захарові Карповичу. З тим дипломом «інженер» знайшов гарне місце, став підрядчиком і розбагатів на казенних грошах. Тоді Захар Карпович шепнув Ніці з Собачого селища і харпуському Арамові — були такі шантажисти,— що в Чиорадзе фальшивий диплом, підіть до нього, вивудіть у нього грошики. Що було робити чоловікові, коли він з фальшивим дипломом інженером став і розбагатів? Він тепер серед вельможного панства крутиться, і йому доведеться або зажити слави шахрая і все втратити, або відкупитися від шантажистів. Любісінько три тисячі віддав! Карповичу, який цю справу виметикував, належала тисяча, така в них домовленість була. А вони дали йому двісті карбованців, а вісімсот у свою кишеню поклали. Карповичу і двісті карбованців подарунок, заціпило йому. Та якби й не заціпило — де йому подітися? А шантажисти як протоптали раз стежечку до «інженера» Чиорадзе, так нею й стали ходити. Він їм і платив. Аж поки не випустив у Ніку з Собачого селища парочку куль і не вбив його. Чиорадзе нічого за те не було, бо він тоді гроші лопатою горнув. Він і зараз живий. Маклерує. Люди в нього були, не дали скривдити. А харпуського Арама на каторгу запроторили, звідти він і не повернувся...

Стою я, прикидаю, як усе повернеться, а в цей час відчиняє двері Захар Карпович, і виходить Дата Туташхіа. Місяць серед неба висить, видно як удень. Туташхіа спинився коло нас, схрестивши руки на грудях. Дзоба витріщився на нього, очей не одриває. Постояли вони так, помовчали. Дзоба витяг з кишені револьвера, випустив дві кулі одну за одною, повернувся й пішов геть з двору.

Ніч була тиха, і довго було чути, як він біг схилом. А Туташхіа так і стояв там. Я підійшов до нього трохи ближче. З-під пахви в нього стирчав револьвер, рукояткою назовні.

— Обидві в повітря,— сказав Туташхіа.

Я й пішов.

Минуло місяців три-чотири. Якось раз стоїмо ми поруч на риштованні, стелю розмальовуємо. Дзоба веселий, співає. Я його й питаю, так ніби між іншим: як це вийшло, що ти його не вколошкав? А він:

— Такого чоловіка вбивати не можна!

— Навіщо ж стріляв?

Він довго мовчав. Не знаю, що там у нього в голові крутилося. Потім умочив щітку в фарбу, струснув і сказав:

— Не вистрілити теж не міг!

Але бажання співати пропало в нього. Аж до вечора й слова не промовив.

Через тиждень ми знову сиділи в духані. Був такий Вано сололацький, на прізвисько Махорка. Він підсів до нас і попросив Дзобу позичити йому револьвера на кілька днів. Дзоба відмовив, ні, каже, в мене нічого немає із зброї. Махорка не повірив, та що вдієш — устав і одійшов. Правду кажучи, я тоді подумав, що Дзоба просто віднаджує Махорку. Виявляється, ні. Вій прожив ще двадцять п’ять років, ми, як були, так і лишилися нерозлучні, але більше жодного разу я не бачив у нього зброї й не чув, щоб хтось бачив.

Ніколи більше при ньому зброї не було.

Граф Сегеді

На початку серпня Дата Туташхіа піднявся вгору по Інгурі, прийшов у Сванетію й на три дні зупинився в Мулахі у братів Гуджеджіані. На світанку четвертого дня він знову вирушив у дорогу, переночував на самісінькому перевалі і, спустившись у Балкарію, обійшов верхів’я Баксану й прилеглі міжгір’я — шукав побратима, абрага Біляля Занкші. Родичі Біляля дали Туташхіа за проводиря молодшого двоюрідного брата Біляля, і він, провівши Туташхіа через Чегемську ущелину, привів його до старшого брата. Абраги переговорили наодинці, і Біляль разом з молодшим братом спустився вниз по Чегему, а через три дні привів Даті жеребця, якого ще навесні вкрав у стайні Мухамеда Гуте й надійно заховав у ліскенських лісах.

Туташхіа багато чув про стать і славу того жеребця, але такого побачити не сподівався. Кінь вразив його, аж коліна затремтіли. Він скочив на необ’їждженого жеребця, і гасав, і крутив його, і себе вимотував, поки сам не вибився з сил і жеребця не вгамував.

Біляль був у тому щасливому віці, коли кінь, вершник, зброя й куля, з неї випущена, здаються єдиним творінням божим. Коли він побачив уславленого сивочубого абрага, що ніби злився з благородним конем, від захоплення й гордості в нього сльози підступили до горла. А коли Туташхіа зіскочив з коня, Біляль сказав старшому побратимові, що аж сяяв від збудження:

— На цьому жеребці тільки ти на всьому білому світі й гідний сидіти, клянуся аллахом, Дато!

Вони увійшли в саклю, попоїли хампали з часником у сметані й лягли відпочити.