Дата Туташхіа

— Гаразд,— сказав Туташхіа.— Нехай ці триста вісімдесят залишаються в тебе, а я піду й принесу ще сто двадцять.— Туташхіа кинув гроші на стіл, а мені сказав:— Дзоба нехай мене зачекає. Я швидко повернуся.— І до дверей.

Цього ще, думаю, бракувало, щоб Туташхіа вернувся й з Дзобою зустрівся! А він, видно, такий, обов’язково повернеться; не бреше... Я зірвався на ноги, схопив палицю, і ніхто ще рота не встиг розтулити, як давай я духопелити Карповича. Він — до скрині. Я його по шиї — а він лізе. Я його коліном під зад — а він із замком морочиться. Відмикає. Відімкнув, паспорта втяг, він у папірець був загорнений,— а я ще лупцюю. Тільки як на стіл поклав,— я від нього одстав. І що цікаво: хоч як я його лупцював, він і не крутився, і не кричав, наче й зовсім не відчував. А все. через те, що справжнього страху звідав, смерті у вічі глянув, пропало бажання артиста корчити.

— Навіщо ти так? Коли б треба було, думаєш, я не зміг би? — мовив Туташхіа.

— А на те, що бери свій паспорт і йди швидше звідси!..

Кажу, а в самого голос пропав, бачу по його очах — нікуди він звідси не піде. Наче мені шепнув хто: не піде такий чоловік ні від кого, ні від чого не втече.

Присунув Туташхіа стільця до столу, сів і давай роздивлятися роботу Карповича.

Хто на собі відчув, той підтвердить: тривалий страх сам собою вивітрюється. Як? А ось настає така мить, коли помічаєш — за тобою смерть ходить або щось інше під ногами плутається, кругом тебе петляє, а ти про що думаєш? А про те, приміром, що хлопчаком купався ти в Курі, а був у тебе тугий-тугий м’ячик, та й у воду впав. Або дивишся на свої нігті й дивуєшся: вони ж цвіли, на них були білі цяточки, а тепер їх немає. Де вони поділися?.. Смерть там або ще що, а тобі вже байдуже, настане вона чи ні, станеться лихо чи обмине тебе... Отак і зі мною було тоді.

Підійшов і я подивитися на паспорт. Туташхіа мені його подав — подивися, мовляв, чи гарна робота. А робота була прекрасна. Карпович працював чисто, здібний був чоловік — і це правда, правда.

Чую, наче рипнуло, але мені вже начхати було на все. Зате Карпович заметушився. То туди метнеться, то сюди. А потім знов віко скрині підіймає...

— Хтось іде! То Дзоба, богом клянуся!.. Кращого місця не знайдеш, я вже спробував!— каже Карпович, а в самого від страху щелепи тремтять.

Туташхіа зазирнув у відчинену скриню, зрозумів, що його запрошують, і розреготався. Він засунув паспорта в кишеню, дістав портсигар.

А Захар Карпович вліз у скриню й зачинив над собою віко.

Туташхіа витяг цигарку.

Ну, думаю, до цікавих людей попав я, і вийшов надвір. Іду до хвіртки, аж ось назустріч Дзоба.

— Де він? — Від Дзоби несло горілкою.

Дзоба, коли йшов на діло, горілки і в рота не брав, тому я дуже здивувався, що в нього такий вигляд.

Я йому розказав, як усе було, нічого не приховав і не вигадав. Боявся я того вбивства чи ні, але наша дружба не давала нам права брехати. Дзоба слухав мене і, як сита курка видзьобує з корму де кращі зернятка, так і він видивлявся, одбирав з того, що я казав, найцікавіше йому і стиха повторив:

— Сам, значить за тобою пішов?„ Знав, що ти в Карповича, і все-таки ввійшов!.. Я — Дата Туташхіа, що ще хочеш?.. Ти йому кажеш, Дзоба йде тебе вбивати, тікай, а він — не піду?.. Зараз ось вернуся, принесу сто двадцять? Прийшов би, це вже напевно!.. А Карпович його в скриню хотів запхати? Сидить і мене чекає? Не йде. Цей не втече, ні!..

Я вже перестав говорити, а Дзоба все розмірковував і обличчя рукою тер.

— Як людині від своєї заповітної мрії відмовитися?— тільки й сказав він і знов задумався.