День відбуття

Це було гарне місце. Тут хіть-не-хіть мусиш сховати зброю і працювати руками на повну. А на виході з Ущелини він стерегтиме їх за таким самим виступом. Валерія міцно прив’яжуть, а може, й не пустять першим, щоб чого не втнув… Якби ж знаття! Логічно було б пропустити Валерія з Гайдукевичем і напасти на другого, щойно той вийде з Ущелини і ще не матиме зброї в руках. Збити його вниз, у цю глибоку щілину. Той, хто йтиме останнім, ще долатиме перешкоду і також не триматиме у руках зброї. Що далі? Як швидко Олег вихопить пістолет і зможе стріляти? А Гайдукевич? От якби Валерій не розгубився і встиг з ним зчепитися, не даючи прицілитися! Але на це надії мало. Маючи меткий розум та доволі міцну статуру, хоч і невисокий зріст, Валерій був інтелігентом. Невідомо, коли востаннє йому доводилося битися і чи доводилося взагалі. Можливо, цей Гайдукевич має непогані навички стрільби з пістолета, все можливо… Що тоді?

Сергій панічно перебирав усі можливі варіанти цієї вкрай небезпечної сутички, кульгаючи коридором, який ставав усе нижчим. Скоро почнеться Мала Китайська Гірка. Нічого кращого вигадати не вдавалося. А у розробленому плані був ще один неприємний момент. Другою ішла Юлія. Отже, нападати треба на неї. Саме її треба збити у глибоку й вузьку Ущелину.

У їхній практиці були випадки падіння людей в Ущелину. Щоправда, всі вони закінчувалися щасливо. Невдах витягали досвідченіші спелеологи. Обходилося навіть без серйозних травм. А розповіді врятованих не вирізнялися оригінальністю: спочатку вільне падіння, яке гальмується майже гладкими стінками Ущелини. Спроби затриматися і не опускатися нижче призводять лише до здирання нігтів та долонь. Потім внизу заклинюються ноги. Потім стає важко дихати — під час видиху тіло з’їжджає донизу ще на кілька сантиметрів, а вдихнути знову стає щоразу важче…

Це мала бути Юлія, як не крути. Його завдання, з одного боку, спрощувалося, адже впоратися з нею було значно легше, ніж, припустімо, з Олегом. А з другого боку… Тільки-но він уявляв, що має зробити це саме з нею, всередині щось переверталося.

Тому й з’явився ще один варіант. Як це відразу не спало йому на думку? Він може взяти її у заручники. Чорт забирай… це не так уже нереальної Там, на килимі, йому вдавалося впоратися за двадцять секунд. Потрібно швидше. Поки останній ще залишатиметься в Ущелині. Стрибнути зверху, збити її. Заволодіти пістолетом. Тоді справа зроблена. А якщо пістолет впаде? У нього є ніж, яким можна налякати. Щоправда, його потрібно витягти з кишені, розкрити… Чи стрибати з ним? А якщо Гайдукевич не повірить? Якщо, застреливши Валерія, підійде впритул до нього? Що тоді?

Він ішов далі, повертаючи до Серця Диявола.

XXVIII

Група рухалася повільно. Останніх десять хвилин панувала мовчанка. Воно й не дивно, враховуючи недавню сварку. «Хоч би вони зовсім розсварилися… — думав Валерій. — Може, це і було б на краще».

— Послухайте, бос… — почав знову Олег.

— Помовч, — сказав Гайдукевич. — Вийдемо нагору — там будемо розбиратися. А зараз мовчи.

Він смикнув за мотузок, і Валерій зупинився.

Зупинилися всі. Гайдукевич поторсав Юлію за рукав і нахилився до її вуха.

— Зараз ота клята Ущелина… Поміняємося місцями. Я піду між тобою та Олегом: він мені не подобається. А ти веди інженера. Тільки не застрель, інакше не вийдемо…

Вона лише кивнула. Гайдукевич відв’язав мотузок від свого ременя і прив’язав до пояса Юлії. Тализін спостерігав за цим мовчки. Виходить, через Ущелину його поведе вона! Місце, де можна спробувати втекти. Дійсно…

Тализін відчув, як з новою силою засмоктало під грудьми. Треба наважуватись. Хтозна, чи трапиться іще така нагода? Якби видертися від них зараз, можна пірнути в одну з бокових розщілин і загубитися. Він обійшов би їх іншим коридором і, покинувши, вийшов би на поверхню, дістався б до міста. І відразу до міліції. Господи… У які справи він вліз? Лише зараз Тализін зрозумів, що якось зам’яти, залагодити, повернути все назад тепер неможливо.

Його охопив неспокій за майбутнє, за власну сім’ю. Він ще не видерся від них, не вийшов нагору, а думки сягнули так далеко. Стоп. Спочатку найближче… Валерій уявив, як першим стане на ноги, пройшовши Ущелину. Юлія, що лізтиме слідом, залишатиметься у сидячому положенні, впираючись ногами і руками у виступи над прірвою. Зброї в її руках не буде, принаймні пістолет не дивитиметься йому в спину. Якщо сильно смикнути за мотузок, вона втратить рівновагу. Але ж він припнутий до неї! Обрізати мотузок нічим: ніж у нього забрали. Мотузок міцний. Відв’язати? Звичайно, там почнеться паніка, коли, вимахнувши руками, Юлія зірветься вниз. Але чи вистачить йому тих кількох секунд?

— Гляди, без фокусів, — поляскав його по плечі Гайдукевич. — Вона знервована більше, ніж я. І стріляє влучніше.

— Розумію, — якомога спокійніше відказав Валерій, звільняючись від власних думок.

— От і добре. Вперед.

Група рушила до Ущелини.

XXIX