День відбуття

Помітивши слабенький відблиск світла, Сергій принишк. Ввижається? Від цих думок що завгодно може привидітися. Він завмер, затамувавши подих, за виступом стіни, напружуючи слух. Відблиск повторився. Ні, сюди ніхто не йшов. Вони стояли. Чомусь стояли на місці. Не чулося ні голосів, ні рухів. Невдовзі мало починатися розгалуження коридору. Що вони там роблять? Напевно, думають, куди йти. Ні, навряд. Якщо Валерій з ними, вагань з приводу цього бути не може. Якщо ні — вони б просто не дістались сюди. Чому так тихо? Серце колотилося скажено. Хто там?

Ступаючи нечутно і дихаючи ротом, щоб не сопіти, Сергій зробив ще кілька кроків. Відблиски тепер стали яснішими і давали змогу розрізнити окремі обриси стін. Що це за місце? Він просунувся ще трохи вперед. Так і є. Ще кілька кроків — і почнеться розгалуження. Він упізнав це місце. Хтось сидить там, практично на самій розвилці. Або в одному з коридорів зразу ж після неї. Тиша давила на вуха. Ще кілька кроків. Сергій уже бачив чорний отвір того другого — неосвітленого — коридору. Зараз його ще ніхто не може побачити. Як вдіяти? Адже іншої дороги до Хмарочоса немає. Якщо стережуть саме його, то це надзвичайно мудро. І зробити таке навряд чи хтось би додумався без допомоги Валерія.

Зробивши ще кілька обережних кроків, Сергій притулився до протилежної стіни, намагаючись визирнути за ріг і побачити, що там. Світло стало яскравим. О Господи…

Юлія сиділа, спершись спиною на стіну. Там утворювався такий собі закуток, і вона втискалася в нього, відкинувши голову у касці, на якій горів ліхтар. В руках у неї був пістолет. Юлія тримала його обома руками, сперши на зігнуті коліна. Навіть звідси він побачив її пальці на спусковому гачку. Тализіна поруч не було. Отже, йому таки вдалося втекти! В горлі пересохло, і він насилу проковтнув клубок.

Вона здригнулася. Здригнулася і зброя, яка тепер уже не торкалася колін. Юлія повернула голову. Погляду її неможливо було побачити, оскільки ліхтар на касці засліплював його. Сергієві здавалося, що він зрісся з камінням. Що могла вона почути? Невже його дихання? Як він мав вчинити? Відійти? А що далі? А якщо вона — лише приманка і за кілька кроків у другому коридорі таки стоїть той, хто нападе зі спини? Нападе чи просто натисне на спуск? Хто це може бути? Однозначно — не Гайдукевич.

Тим часом Юлія підвелася, продовжуючи тримати зброю і дивлячись у його бік. Сергій не бачив її обличчя, але поза… Вона висловлювала якийсь переляк, щоб не сказати більшого. Зброя у її піднятих руках майже затулила ліхтар на касці. Вона цілилася!

— Юля!

Вона знову здригнулася, і Сергій навіть здивувався, що не почув пострілу. Схоже, дівчина здатна була вистрілити навіть на голос.

— Юля, це я!

Він продовжував втискатися у стіну.

— Це я, Сергій!

Вона лише відступила крок назад.

— Юля, це я. Опусти зброю, і я вийду.

Хай буде, що буде. Вона опустила руки, і він з’явився з-за рогу, але умить пістолет уже дивився йому в груди.

— Юля! Ти що? Це ж я… Ти мене дві години тому мало не застрелила! Що тут діється…

— Стій на місці! — скрикнула вона. — Чому ти без світла? Чому ти йшов без світла?!

— Я ховався… — він розвів руками, — у вас тут чортзна-що робиться… Відведи зброю, я сказав! Ну, будь ласка…

Пістолет продовжував дивитися йому в груди.

— А як же ти йшов? — запитала вона. — Як ти йшов без світла?

— Знаєш, скільки разів я тут бував? Кожний камінь знаю. До того ж не знав, чи це ти. Не хотів, щоб мене хтось побачив. Що у вас тут відбувається? Ти можеш хоча б щось пояснити? Ти хоч розумієш, в яку халепу ми всі тут вляпалися?!

Ліхтар з її каски продовжував бити йому в лице, а пістолет — дивитися в груди. Вона мовчала. Лише раз зиркнула кудись убік, напевно, туди, звідки прийшла. Мовчанка затяглася.

— Юлія…

— Скажи… — почала вона, — а… одного разу, коли ми тренувалися, ти мене випадково вдарив дуже сильно. Не пам’ятаєш куди?

— У живіт, — відповів Сергій. — Сподіваюсь, ти не застрелиш мене через це?

— А що ми пили після цього, пригадуєш?

— Коктейль якийсь, здається, молочний.

— А скільки я тобі заплатила за іспит?

— Сто «зелених», — збентежено відповів Сергій. — У тебе що, склероз? До чого ці запитання?

— Так просто… — відповіла вона.

— Може, ти все-таки припиниш у мене цілитися?

Вона опустила зброю. Коли він підійшов, дівчина тремтіла.

— І кого ж ти так боїшся?

Юлія не відповіла нічого, тільки притулилася плечима до стіни, продовжуючи стискати пістолет.

— Може, віддаси його мені, про всяк випадок?

— Ні!

— Що з Тализіним?

— Не знаю, — відповіла Юлія. — Він утік. Сергію…

— Слава Богу… Сподіваюся, ти не стріляла у нього? — Він пильно подивився на неї.

— Ні, звичайно…

— Точно? Ти правду кажеш? Може, він десь лежить, поранений…

— Ні, не стріляла. І не збиралася, — тепер вона інакше подивилася на нього. — Сергію… Ти допоможеш мені? Ти єдиний, хто може допомогти мені зараз! Прошу тебе…

— Допомогти тобі? Ти мене двічі вже мало не застрелила! Двічі! Ти розумієш це?

— Я не знала, що це ти… — Вона опустила очі.