День відбуття

— Ти сама мені «допомагаєш» з усієї сили від того дня, коли скалічила коліно. Відтоді ти тільки те й робиш, що «допомагаєш». — Його наче прорвало. — Або знущаєшся, як тоді у ліжку… А тепер — допомогти тобі?!

— Якщо хочеш знати… — Юлія затнулася, вагаючись, чи варто це казати. — Якщо хочеш знати, з коліном — це й мала бути найсуттєвіша допомога. Це було найкраще, що я могла зробити для тебе. Тільки не вийшло… Очевидно, я все-таки погана учениця. Я хотіла взагалі поламати тобі ногу…

— Навіщо?!

— Щоб ти не потрапив сюди. Я свідомо штовхала тебе у цей жах, а в останню мить… в останню мить не змогла. Очевидно, ти мені не зовсім байдужий. В останню мить подумала — ні, хай хтось інший, не ти… От і вирішила краще вже тебе скалічити, ніж…

— Ніж що?! Господи… Що ти верзеш? — Сергію здавалося, що від почутого поступово починає підійматися волосся під каскою. — Що ж тут відбувається таке? Чого ти мене лякаєш?

— А тепер уже пізно, — продовжувала вона. — Так мало статися.

— Юля… Послухай! Я допоможу тобі, але повинен знати, що тут коїться. — Він узяв її за плече, намагаючись хоч якось приглушити це її збудження. — Скажи хоч два слова — що ви тут робите?

Вона мовчала.

— Юля… Я не можу правильно вирішити, що робити, якщо й далі нічого не розумітиму.

— Що робити — я сама знаю, — перебила вона. — А тебе прошу тільки допомогти. Нам потрібно туди — до Серця Диявола. Відведи мене!

— Куди?! Та ти з глузду з’їхала! — обурився Сергій. — Ви тут усі шизонулися! Нам потрібно нагору! Ось куди! Тільки невідомо ще, чи вдасться туди потрапити. Єдиний вихід звідси завалений і затоплений, а про наявність іншого — це тільки мої припущення. І поки є сили, потрібно його шукати. Можливо, і Тализін вже там, якщо пощастило не нарватися на ваших прибацаних охоронців…

— Сергію…

Ліхтар світив просто йому в обличчя, але тепер уже вдавалося вловити її погляд, який завжди викликав у нього хвилювання. Очі Юлії висловлювали таке благання та надію, що він знітився.

— Сергійку… любий… — голос її затремтів, — прошу тебе… Я тебе благаю… усім, чим тільки… Якщо ти не зробиш цього, я… Ти навіть не уявляєш, що тоді буде зі мною…

Вона взяла його вільною рукою за комір куртки, потім провела нею ж по його щоці.

— Сергію…

А з ним відбувалося щось таке, що неважко було збожеволіти. Ці слова, цей тон її, голос, яким вона благала, робили з ним щось неймовірне.

«Ось так і пропадають кращі чоловіки…» — майнуло в голові, коли пригортав до себе її худеньке, хоч і пружне тремтяче тіло.

— Сергію, — продовжувала вона, — це моя межа, я більше не можу… Будь ласка…

— Ну, все, — сказав він, стискаючи її ще сильніше і відчуваючи, як помалу вщухає її тремтіння. — Заспокойся, усе буде гаразд. Я тебе не покину, не бійся. Ми видряпаємося звідси, обіцяю тобі.

— А туди? Ти відведеш мене?

— Юля, давай присядемо й поговоримо. Давай… Мені також потрібно трохи перепочити.

Він опустився під стіною коридору, спираючись спиною до неї і обіймаючи Юлію однією рукою за плече. Вона слухняно притулилася до нього.

— Кажи, — попросив він. — Розповідай мені все.

— Не маю я що розповідати, — сумно та безнадійно промовила вона. — Ти однаково не повіриш…

— Повірю, — пообіцяв Сергій. — Досі вірив.

— Це було досі. Тепер усе інакше.

— Ні, — відповів Сергій. — Я завжди поважав тебе, вважав за друга. Я ніколи раніше не зустрічав таких жінок. І зроблю для тебе все. Все, що в моїх силах. Тільки скажи мені правду. Будь ласка, Юля… І вимкни ліхтар, бо нам ще світло ой як…

— Ні! — скрикнула вона. — Ні, нехай горить.

— Юля, батарея сяде, і він сам вимкнеться. А розмовляти можна і в темряві.

— Ні, я не дам…

— А якщо вже когось боятися… Подумай — напасти багато легше, коли ми освітлені. А так, якщо хтось підходитиме, то ми будемо бачити. Сама подумай! Без світла ж не підеш по цих катакомбах…

— А ось ти йшов! — заперечила вона.

— Так це я! Казав тобі — кожен виступ вже знаю.

— І вони знають…

— Хто — вони?

Юлія мовчала, часто дихаючи.

— Ну, ти ж обіцяла! Кого ви тут боїтеся? Я вже п’ятий рік ходжу сюди і досі не знаю, кого тут можна боятися! Тут не буває нікого, крім спелеологів, а…

— Буває, — перебила вона.

— І хто ж?

— Харгілони…

Це було сказано після паузи якимось здушеним голосом, що Сергій ледве розібрав.

— Хто?! Харгі… хто?

— Харгілони, — повторила вона.

— О Господи… — Сергій картинно скривився, відчувши проте, як пересмикнуло його від цього незрозумілого слова. — А з чим його їдять? Що це за люди?

— Це… це взагалі не люди.

— Що?! Юля, що ти верзеш? Як це — не люди?

— Я ж казала, що ти не повіриш…

— Розповідай, я поки що просто нічого не розумію. Що означає — не люди?

— Те й означає. Не люди. Істоти такі.

— Як це — істоти? Тварини? Тут не може бути тварин…

— Ні, не тварини. Істоти.

— І… як же вони виглядають?

— Не знаю, ніхто не бачив, але зараз…

— Що зараз?

— Зараз вони повинні з’явитися у людській подобі.