Diana_Wynne_Dzons_Szaleniy_Robert

 - Але ж ви думаєте про них як про овець - сказав Роберт. – Я це точно знаю.

 Хізер довелося визнати це:

 - Так, але я знаю, що вони – люди, чесно, - сказала вона. – Вони, мабуть думають також, що збожеволіли. Поверніть їм їх справжній вигляд.

 - Зараз? – благально запитав Роберт. Він посміхнувся їй найчарівнішою своєю посмішкою. – Але все стане як було після заходу Сонця. Хіба вони не можуть почекати?

 - Ні. Захід Сонця занадто пізно в цю пору року, - сказала Хізер. – Робіть це зараз. Робіть, або… або я більше ніколи з Вами не розмовлятиму!

 Вона сказала так, тому що часто казала це Джанін – не маючи, звичайно, цього на увазі, - і це була єдина погроза, яку вона могла придумати. Тому вона була здивована, наскільки добре це спрацювало. Робертові очі розширилися та посумнішали.

 - Ніколи? – перепитав він.

 - Ніколи! – рішуче крикнула Хізер, понад беканням та криками, що лунали у Довгій Галереї.

 - Тоді я зникну, може, знову на сотню років, - сумно мовив Роберт. – Добре, я поверну все як було, якщо ви пообіцяєте розмовляти зі мною знову зараз та завтра.

 - Звичайно, я обіцяю, - сказала Хізер.

 Роберт посміхнувся, зітхнув та простяг руку. На цей раз, він нахилив руку у інший бік, помітила Хізер. Звична частина світу гойднулася назад, через неї. Вівці піднялися, та знову стали людьми, бродячи по галереї з наляканим, радше напруженим виглядом, ніби вони щось побачили, щось чого ніхто не хотів узнавати. Одна, чи дві людини роздратовано піднімали ступні вгору, і, очевидно, дивуючись, яким чином вони наступили на ляпки вівці. Хізер пошукала очима товсту герцогиню, але її ніде не було. Так само як інших Толлерів та Франсеїв. Не було ані перук, ні капелюхів, що були кинуті на підлогу.

 - Вони знову на своїх портретах? – запитала Хізер.

 - Так, клянусь, - сказав Роберт.

 - А що станеться, якщо ви повернете руку іншим боком? – запитала Хізер. – Також ці явища із нахилянням?

 Роберт заховав руку за спину.

 - Не просіть мене, показати вам це, - сказав він. – Саме через це дружина мого брата сильно зненавиділа мене. 

 Хізер і не просила. Замість цього, вона із тривогою подивилась на маму. Єдиною річчю, яку Роберт, здавалося, забув, - крім посліду овець, - був посох пастуха. Можливо, він хотів показати, що все ще думає про туристів, як про овець. Можливо, він вважав, що робить добро. У всякому разі, мама все ще тримала його, і спиралась на нього, досить сильно, поки екскурсанти потрохи забули, що тільки-но були вівцями, та зібралися довкола неї, чекаючи на продовження екскурсії.

 - Зараз ми в Довгій Галереї, - сказала мама. Її голос звучав дещо слабо, але коли вона почала пояснювати, що сер Френсіс побудував Довгу Галерею, тому що такі кімнати були на піку моди у ті часи, мамин голос, здавалося, прийшов до норми. 

 - Знаєте, а це - правда, - сказав Роберт Хізер. Приєднаємося до цих овець, на якийсь час? Я б хотів дізнатися пізнішу історію моєї родини та їх будинку.

 Це влаштовувало Хізер. Так вона могла наглядати за обома: мамою та Робертом. І вона могла бути досить певною, що не зустрінеться із татом. Тури були організовані таким чином, що групи ходили одна за одною, не зустрічаючись. Тато мав прийняти екскурсантів або перед мамою, або за нею. Хізер все ще не була готова зустрітися із ним. Тато задавав занадто пронизливі питання, та мав надзвичайно здоровий глузд. Вона знала, що має переконати його, щоб він повірив, коли зустрінеться із Робертом, але було ще дуже багато речей, які вона хотіла, спершу, обдумати.

 Хізер все думала та думала, поки вони ходили за групою людей, які тільки-но були вівцями та слухали, що мама розповідає їм про будинок. Поки вона думала, то дивилася за Робертом, готова схопити його за зап’ястя, при найменшій ознаці, що він простягне руку, також вона із тривогою спостерігала за мамою. Хізер була рада бачити, коли вони дісталися Великого Салону, що мама пояснювала про нову моду на китайське оздоблення, та виглядала так, ніби майже забула про те що вівці та сварка змішалися у Довгій Галереї. Хізер була рада, що Роберт більше не намагається простягнути руку. Але вона не мала найменшого поняття що робити із ним потім.

 - Це нудно, - прошепотів Роберт, коли всі скупчилися біля мами, у музичній кімнаті Леді Мері. – Давайте підемо до сторожової вежі та знайдемо вашого батька.

 - О’кей, - радше із полегшенням сказала Хізер. Вежа, ймовірно, була безпечним місцем, вона була абсолютно впевнена - тата там не буде. У будь-якому разі, подумала вона, це колись-таки доведеться робити.

 Вони вислизнули позаду екскурсії. Хізер повела Роберта до вежі довгим шляхом, для певності, що вони не зустрінуть інших людей.

 - Я думаю, - обережно сказала вона, поки вони йшли, - було б краще, якби ви дозволили мені спершу поговорити із татом, до того як ви будете розмовляти із ним. Я знаю, як налаштувати його на правильний настрій. Гадаю вам треба зникнути з поля зору. Ви можете заховатися на верхівці вежі.

 - Гарне місце, - погодився Роберт. – Ваш батько ненавидить чаклунів?

 - Радше він той, хто не вірить у них, - сказала Хізер.