Диригент

— Одинадцятирічний хлопчик, друг сина власників ферми, — пояснила агентка, повернувшись до своєї звичної інтонації. — Попри попередження синоптиків і заборону батьків виходити надвір, він утік із дому, аби зустрітися з другом. Ураган налетів з усією люттю, перш ніж хлопчик встиг дістатися сховища, тож йому довелося знайти прихисток у курнику. Він не отримав серйозних ушкоджень, але чимало годин пролежав затиснутим під великим дощатим настилом, що врятував йому життя — інакше його б убила балка, що обвалилася трохи згодом. Дошки давили йому на груди, заважаючи кричати. Він сказав, що після проходження урагану Джонси вийшли з укриття під коморою. Хоча їх не можна було побачити з-під настилу, він запевняє, що впізнав кілька голосів. Саме тоді він угледів, як на луці з’явився якийсь чоловік і наблизився до ферми. Наступної миті пролунали постріли, крики й нові постріли. А потім голоси стихли. Нажаханий, він почув дивний звук, наче хтось пересував кам’яні уламки. Коли шум ущух, незнайомець знову потрапив у поле зору свідка. Згідно з наданим ним описом, то був високий худий чоловік, чия манера ходити видавала в ньому молодика. Інші примітні ознаки — портфельчик у руках і значок на лацкані пальта. Хлопчик розповів, що, коли вбивця вийшов на луку перед будинком, він поклав валізу на землю, став навпроти руїн ферми, здійняв обидві руки і в цілковитій тиші заходився повільно й ритмічно рухати ними, немовби керуючи великим оркестром. Свідок назвав його «диригентом», і саме це прізвисько використовує розвідувальна група.

Поліціянти мовчали, але здавалося, в цій тиші можна розчути тріск м’язів, які напружилися під шкірою, як у собаки-шукача, що нанюхав здобич.

Амая озирнулась і глянула на агентку Такер. Хоча обличчя тієї ледве розрізнялося в пітьмі, вона розгледіла, що та кивала, явно задоволена ефектом, що його справили її слова.

— Всупереч будь-якій логіці, вбивця не забрав зброю; ми знайшли її поряд із тілами. Револьвер «Сміт і Вессон 617» двадцять другого калібру, що належав батькові. Розтин показав, що черепно-мозкові травми, ймовірно, заподіяні уламками й брусами, приховували отвори від кулі цього револьвера, з якого застрелили всю родину. Слова хлопця підтвердилися: ми знайшли достатньо доказів, які засвідчують, що Джонси перечекали ураган в укритті під коморою і всі вони загинули внаслідок пострілу в голову. Хтось навмисно влаштував безлад у будинку, щоби створити позірність трагічної випадковості: стіни власної ферми начебто обрушилися на людей і вбили їх. Ця історія нагадала одному агенту з нашої групи світлину, опубліковану на шпальті якоїсь газети місяць тому. На ній була зображена сім’я Мейсонів, що загинула в Техасі після проходження великого урагану, а саме тіла, напівпоховані під завалами. Як ви пам’ятаєте, їх віддали землі, не здійснивши розтину. Ми допитали шерифа, який розслідував ту справу. З’ясувалося, що неподалік від трупів Мейсонів було виявлено аналогічну зброю двадцять другого калібру, що належала батькові. Тоді ніхто не надав цій знахідці суттєвого значення. Ми отримали дозвіл на ексгумацію, провели огляд тіл і виявили, що сліди від ударів на голові прикривали кульові поранення, які, як і в попередньому випадку, були завдані пістолетом батька, знайденим на місці події.

На екрані демонструвалися світлини, зроблені під час розтину, де були відзняті крупним планом рани й садна на тілах загиблих.

Такер покинула своє місце в глибині зали й, підійшовши до дверей, увімкнула світло. Зображення трупів на екрані потьмяніло й майже зникло. Тим часом поліціянти кліпали очима, намагаючись призвичаїтися до яскравого освітлення. Агентка повела далі:

— Урагани мчать із шаленою швидкістю — понад сто п’ятдесят п’ять миль на годину, що перетворює будь-яку тріску на смертельний снаряд. Безперечно, вбивця це знав. Він двічі придавив камінням місце проходження кулі, але в решті випадків скористався шматками дерева, аби в буквальному сенсі пробити голови наскрізь.

Такер витримала театральну паузу й обвела поглядом присутніх. Амая зрозуміла, що зараз вона розкриє щось важливе й очікує відповідної реакції. Такою була манера цієї агентки.

— Всі поранення від уламків жертви отримали після смерті. Вбивця підстроїв усе так, аби замаскувати злочин і змінити послідовність розгортання подій.

Амая, яка влаштувалася за одним зі столів біля дверей, опинилася дуже близько від агентки Такер. Вона побачила, як на обличчі жінки промайнула тінь усмішки, коли вона почула, що поліціянти знову зашушукалися, а деякі навіть озирнулися і почали обговорювати свої версії. Перевівши погляд на Амаю, агентка Такер помітила, що та спостерігає за нею, і її усмішка згасла. Вона вказала на купу паперів, що лежала на столі Амаї.