Диригент

Згідно з протоколом, родину поховали за кілька годин після смерті. Однак, коли до матері сеньйори Міллер, яка мешкала в Іспанії, дійшла сумна звістка, її вхопив інфаркт. Вона зробила все можливе і неможливе, аби тіло доньки не віддали землі до її приїзду. І що тепер? Мері отримала світлину й труп, що зберігався в морзі впродовж шести місяців. На додачу від неї очікували якогось дива. Вона прибрала феном залишки присипки, а потім, трохи поекспериментувавши з різними пігментами, приготувала в піалі маслянисту суміш тілесного кольору й заходилася втирати її в обличчя сеньйори Міллер за допомогою пензлика. Задоволено посміхаючись, вона розподілила субстанцію спонжем і щіточкою, що майже не відрізнялися від звичайного приладдя для макіяжу. Обробила пальцями вилиці та щоки. Перейшовши до щелепи, Мері помітила маленький набряк. Поза всяким сумнівом, це зламаний зуб. Таке траплялося часто. Жінка роздратовано зітхнула й поклала на стіл піалу та пензлики. Скориставшись щипцями й ліхтарем, вона оглянула ротову порожнину і з подивом пересвідчилася, що всі зуби на місці. Вдруге обмацала лінію підборіддя, прокресливши дугу під нею. Внизу щось рухалося. Вона проштовхнула крихітну річ уздовж щелепи й притиснула її до задніх зубів. Діяти треба було обережно, якщо їй не хотілося, щоб дивний предмет — біс його знає, що це таке, — прослизнув у горлянку сеньйори Міллер. Цілком зосередившись на завданні, вона встромила щипці й повільно просунула їх у напрямку зубів, аж доки вони не опинилися там, де потрібно. Водночас її пальці допомагали підхопити бажане. Різко витягнувши інструмент, вона піднесла його ближче до світла. Мері Ворд не вперше бачила кулю, але... Боже милий! — вона навіть уявити не могла, що знайде щось подібне в роті сеньйори Міллер.

5. Вискочка

Академія ФБР, Квантіко, Вірджинія

Четвер, 25 серпня 2005 р.

Амая простувала коридорами ФБР, дивлячись у спину агента Емерсона. Перекинувшись із нею кількома словами, він лаконічно наказав їй супроводжувати його. Вона розуміла, що не отримає від нього жодної інформації. Він уникав її погляду й крокував на метр попереду. Скидалося на те, що відучора їхні відносини безнадійно зіпсувалися, тож Амая вирішила нічого не питати й зосередитися на запам’ятовуванні складного маршруту, підозрюючи, що провідник навмисно кружляє цим лабіринтом, аби заплутати її. Вона майже переконалася у своїй правоті, коли вони дійшли до кінця вузького коридору й спустилися ліфтом до першого підвального поверху. Дверцята розчахнулися, і перед ними постала велика зала, розділена низькими панелями на кілька зон, де стояло чимало столів, за якими працювали агенти. Емерсон легенько постукав фалангами пальців у двері й увійшов усередину. Лишившись на самоті, Амая помітила, що кілька агентів озирнулися і зацікавлено зиркнули на неї. Вона звернула увагу на те, що один із них перевів погляд на якусь точку над її головою. Звівши очі, Амая побачила червоний мерехтливий вогник камери. Вона зробила вдих і глибоко зітхнула. За нею стежили.

***

Агент Емерсон увійшов до кабінету, привітався з присутніми і влаштувався в куточку поблизу стіни. Він очікував побачити Дюпре, агентку Такер і агента Джонсона, але його здивувала поява інших двох чоловіків, які сиділи поряд із Дюпре й дивилися на екран у глибині приміщення, спостерігаючи за жінкою, що чекала за дверима. Інспекторка Амая Саласар була привабливою дівчиною: довге біляве волосся зібране в хвостик, маленькі сережки, чисте взуття, добре видимий поліцейський значок на грудях, випрямлена спина, високо піднята голова. З-під уваги Дюпре не вислизнув її швидкий погляд у бік камери. Вона знала, що за нею стежать, і це, вочевидь, не бентежило її. Обличчя виражало справжню, невдавану впевненість у своїх силах.

Агент Джонсон, який стояв біля столу, розгорнув теку й почав читати. Його голос був низьким, а інтонація — спокійною і повчальною, як у викладача, хоча його зовнішність радше нагадувала доброго лікаря вікторіанської епохи, чому, безумовно, сприяли вуса й борода — ретельно підстрижені й завчасно посивілі. Джонсон не погладшав ні на грам відтоді, як вступив до академії тридцять років тому. Може, навіть схуд. Він хвалився, що міг би і зараз носити свої тодішні костюми, і деякі люди присягалися, що саме так він і чинив, зважаючи на те, як неохайно вони висіли на ньому.

— Амая Саласар, двадцять п’ять років, навчалася в Католицькому університеті Лойоли в Бостоні, факультет соціології і права. Спеціалізувалася на криміналістиці й науковій невербальній комунікації. Була однією з найкращих студенток свого випуску. Після повернення до рідної країни закінчила навчання й вступила до лав поліції.