Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням

– Я втратила єдине, що мені добре вдавалося. Тоді я й почала їсти. Коли ми зупинялися біля ресторану McDonald’s, я могла з’їсти два бігмаки й пишалася цим. Напередодні вступу до коледжу я вже не дбала про свою зовнішність. На першому курсі у мене була вага приблизно 57 кілограмів. Коли я закінчила коледж і вступила до медичної школи, це вже було 82 кілограми. До того ж я почала експериментувати з наркотиками – алкоголь, марихуана, таблетки і переважно вікодин. Однак моїм улюбленим наркотиком завжди була їжа.

Наступних п’ятнадцять років життя Лорі були позначені мандрами – від міста до міста, від роботи до роботи, від хлопця до хлопця. Оскільки Лорі була медичною працівницею, їй було легко отримати роботу у будь-якому місті. Єдиним незмінним аспектом її життя було те, що вона щонеділі відвідувала церкву, хоч би де мешкала.

Увесь цей час Лорі вживала їжу, ліки, алкоголь, канабіс – словом, усе, що могла дістати, аби втекти від самої себе. Протягом звичайного дня вона могла з’їсти миску морозива на сніданок, перекусити на роботі і прийняти амбієн, щойно приходила додому. На вечерю вона з’їдала ще одну миску морозива, бігмак, найбільшу порцію картоплі фрі, випивала дієтичну колу, після чого приймала ще дві пігулки амбієну та з’їдала великий шматок торта на десерт. Іноді Лорі приймала амбієн наприкінці зміни, отримуючи стартову дозу, щоб бути у піднесеному стані до того часу, як прийде додому.

– Якщо після приймання амбієну я не дозволяла собі спати, у мене був кайф. Через дві години я приймала ще дві таблетки, завдяки чому відчувала ще більший кайф. Ейфорію. Це було майже так само добре, як опіоїди.

Лорі повторювала такий чи подібний цикл день за днем. Під час відпустки вона змішувала пігулки снодійного з ліками від кашлю, щоб увійти у стан піднесення, або пила алкоголь до стану сп’яніння й вдавалася до ризикованих статевих стосунків. Коли Лорі виповнилося 35 років, вона жила сама у таунхаусі в Айові й проводила дозвілля, отримуючи кайф і слухаючи американського радіоведучого й прибічника теорії змов Ґленна Бека.

– Я дійшла висновку, що наближається кінець світу. Армагедон. Мусульмани. Іранське вторгнення. Я придбала купу балонів з газом, котрі зберігала у вільній спальні. Згодом я сховала їх у внутрішньому дворику під брезентом. Я купила також рушницю 22 калібру. А потім усвідомила, що може статися вибух, і почала заправляти своє авто газом з балонів, поки він не закінчився.

Десь на підкірці Лорі розуміла, що їй потрібна допомога, проте її жахало те, що доведеться про це просити. Вона боялася, що коли визнає себе «не бездоганною християнкою», люди будуть сахатися її. Якось вона натякнула на свої проблеми у розмові з іншими членами церкви, але за деякими ледь помітними сигналами зрозуміла, що існують проблеми, якими парафіяни не мають ділитися.

У той період Лорі важила майже 114 кілограмів, відчувала нищівну депресію й почала замислюватися, чи не краще їй померти.

– Лорі, – сказала я, – на мою думку, якщо поглянути на ваше життя загалом, у ньому незмінно присутня тема залежності. Хоч би про що йшлося: їжу, канабіс, алкоголь чи рецептурні препарати – одна з давніх ваших проблем полягає у компульсивному, саморуйнівному надспоживанні. Як гадаєте, це справді так?

Лорі подивилася на мене й нічого не відповіла. А потім почала плакати. Коли до неї повернулася здатність говорити, вона сказала:

– Я знаю, що це правда, але сама не хочу у це вірити. Не хочу про це чути. У мене є робота. Є авто. Я щонеділі ходжу до церкви. Мені здавалося, що операція із шунтування шлунка все змінить. Думала, схуднення змінить моє життя. Однак навіть втративши вагу, я все ж хотіла померти.

Я запропонувала низку інших способів, що допомогли б Лорі покращити самопочуття, зокрема відвідувати збори анонімних алкоголіків.

– Мені це не потрібно, – сказала вона без жодних вагань. – У мене є церква.

Через місяць Лорі прийшла на черговий сеанс.

– Я зустрілася з членами церкви.

– Що трапилося?

Лорі відвела погляд:

– Я була відвертою, як ніколи, хіба що з вами. Розповіла їм усе... чи майже все. Просто відкрила всю правду.

– І що далі?

– Це було дивно, – сказала Лорі. – Вони здавалися... збентеженими, схвильованими. Ніби не знали, що зі мною робити. Сказали, щоб я молилася. А також закликали не обговорювати свої проблеми з іншими членами церкви. Ось так.

– Як це вплинуло на вас?

– У той момент я відчувала, немов Бог засуджує, соромить мене. Я можу процитувати Святе Письмо, та не відчуваю жодного зв’язку з люблячим Богом з Біблії. Я не можу виправдати очікування. Я не така хороша. Тож я припинила ходити в церкву. Не була там цілий місяць. І знаєте, ніхто, здається, навіть цього не помітив. Ніхто не зателефонував. Не зв’язався зі мною. Жодна людина.