Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням

– Кожного дня я перевіряю себе. Гаразд, може, я неправий? Якщо так, то як я можу це змінити? Чи потрібно мені відшкодувати заподіяні людям збитки? Як я можу спокутувати провину? Приміром, нещодавно я мав справу з лікарем-резидентом, котрий не надав мені правильну інформацію про пацієнта. Я почав засмучуватися. Чому це не зроблено? Відчуваючи розчарування, я кажу собі: мабуть, ця людина налякана. Замість того щоб засмучуватися, як ти можеш допомогти їй отримати те, що потрібно? Я не вчинив би так до того, як став на шлях одужання.

– Кілька років тому, – сказав мені Тодд, – через три роки після початку реабілітації мене призначили науковим керівником студента-медика, який був просто жахливим. Я маю на увазі, що це виявився справді поганий студент. Я не дозволив би йому дбати про пацієнтів. Коли настав час дати відгук про роботу цього студента, я посадив його поряд і вирішив бути чесним. Сказав йому: «Ви не пройдете субординатуру, якщо не зробите докорінних змін». Після мого відгуку він вирішив почати все спочатку й по-справжньому спробувати покращити свою роботу. Йому вдалося зробити це, й зрештою він пройшов ординатуру. Річ у тому, що в період пиятики я не був би з ним чесним. Я просто дозволив би йому залишити все, як є, й провалити субординатуру, або ж переклав би цю проблему на когось іншого.

Правдива самоінвентаризація дає нам можливість не лише краще розуміти власні недоліки, а й об’єктивніше оцінювати й реагувати на недоліки інших людей. Коли ми відповідальні перед самими собою, це допомагає нам пробуджувати почуття відповідальності й в інших. Ми можемо використовувати сором, не соромлячи людину. Головне – поєднувати відповідальність зі співчуттям. Подібні уроки можна застосовувати щодо всіх нас, маємо ми при цьому залежність чи ні, а також їх можна поширювати на будь-які стосунки у повсякденному житті.

Просоціальний сором у повсякденному житті

Як мати, котра турбується про добробут дітей у переповненому дофаміном світі, я намагалася запровадити принципи просоціального сорому у житті своєї родини.

Насамперед ми зробили цілковиту чесність основною родинною цінністю. Я докладаю безліч зусиль (хоча й не завжди успішно) до того, щоб моделювати цілковиту чесність у власній поведінці. Ми, батьки, часом вважаємо, що, приховуючи свої помилки й недосконалість і розкриваючи тільки найкращу частину себе, ми показуємо дітям, що правильно. Однак це може мати протилежний ефект, викликаючи у дітей відчуття, що вони мають бути бездоганними, аби їх любили. Натомість, відверто й чесно розповідаючи дітям про свої труднощі, ми створюємо умови для того, щоб вони так само відверто й чесно розповідали про власні негаразди. Отже, ми повинні сформувати у собі готовність і бажання визнати провину, коли зробили щось не так під час взаємодії з дітьми й іншими людьми. Ми маємо прийняти свій сором і бути готовими спокутувати провину.

Приблизно п’ять років тому, коли наші діти навчалися у початковій школі й молодших класах середньої школи, я подарувала кожному з них шоколадного зайчика на Великдень. Ці ласощі були виготовлені з молочного шоколаду у спеціалізованій шоколадній майстерні. Діти з’їли трохи зайчиків і поклали решту в кухонну шафу на потім. Протягом наступних двох тижнів я потроху відкушувала від їхніх шоколадних зайчиків – мені здавалося, що цього ніхто не помітить. До того часу, як діти згадали про свої ласощі, від них майже нічого не залишилося. Знаючи про мою пристрасть до шоколаду, діти відразу звинуватили мене.

«Це не я», – сказала я. Брехня виникла сама собою. Протягом наступних трьох днів я продовжувала брехати. Спочатку діти не вірили, що я кажу правду, а потім почали звинувачувати одне одного. Я знала, що маю усе виправити. Як я можу навчити дітей бути чесними, якщо сама не чесна з ними? І як же нерозумно, безглуздо брехати про це! Мені знадобилося три дні, щоб набратися мужності й сказати їм правду. Було дуже соромно!