Доктор Фаустус

Gomme c'est respectable! Pas précisément humain, mais cxtrèmement respectable!* Хіба можемо ми, євреї, народ священиків, навіть якщо ми крутимося в паризьких салонах, не відчувати потягу до німецького духу, не піддаватися його іронічному ставленню до світу й до мистецтва для любки? Вдаватися в народність для нас було б зухвальством, яке могло б викликати погром. Ми інтернаціоналісти, але з пронімецьким ухилом, цей ухил нам властивий, як нікому в світі, хоча б тому, що ми не можемо не бачити, які споріднені між собою ролі німецького і єврейського народів. Une analogie frappante!** Нас так само ненавидять, зневажають, бояться, так само заздрять нам, ми так само цураємося всіх і всі цураються нас. Тепер люблять казати про добу націоналізму. Але насправді є лише два націоналізми, німецький і єврейський, а всі інші — дитяча гра проти них. Наприклад, щиро французький дух Анатоля Франса — світська забавка порівняно з німецькою самотністю і єврейською пихою обраності... «France», «Франція» — націоналістичний nom de guerre***, німецький письменник ніколи не назвав би себе «Deutschland», «Німеччина»,— так можна назвати хіба що військовий корабель. Німцеві довелося б задовольнитися словом «Deutsch», «німецький», а Дейч — це вже єврейське прізвище. От тобі й маєш!

* Гідний поваги! Не дуже людяний, але гідний найбільшої поваги! (Фр.).

** Дивовижна аналогія! (Фр.).

*** Псевдонім (фр.).

Панове, тепер я вже справді тримаюся за клямку, я вже пішов. Скажу ще тільки одне. Німці повинні підтримувати пронімецький настрій у євреїв. Німці зі своїм націоналізмом, зі своєю пихою, зі своїм коником незрівнянності, зі своїм запеклим небажанням стати в один ряд з іншими врівні з ними, небажанням, щоб їх увели в світ і приєднали до суспільства, доведуть себе до біди, справді єврейської біди, je vous le jure*. Краще хай би дозволили євреєві стати médiateur** між ними й суспільством, manager, імпресаріо німецького духу, організатором його виходу у світ, єврей якраз покликаний до цього, не варто було б виганяти його за поріг, він інтернаціоналіст і має пронімецький ухил... Mais c'est et vain. Et c'est très dommage!*** Що я ще балакаю? Я давно пішов. Cher maitre, j'étais enchanté. J'ai manqué ma mission****, але я в захваті. Mes respects, monsieur le professeur. Vous m'avez assistè trop peu, mais je ne vous en veux pas. Mille choses***** пані Ні-чичирк. Adieu, adieu...******

* Запевняю вас (фр.).

** Посередником (фр.).

*** Але все це вже ні до чого. А дуже шкода! (Фр.).

**** Дорогий метре, я йду зачарований. Я не досяг своєї мети (фр.).

***** Моє шанування, пане професоре. Ви мало мене підтримували, але я на вас не маю зла. Найкращі побажання (фр.).

****** Прощайте, прощайте... (Фр.).

XXXVIII

Моїм читачам уже відомо, що Адріан виконав роками вперто виношуване й висловлюване бажання Руді Швердтфегера — написав для нього скрипковий концерт, блискучий, надзвичайно вдячний для виконавця твір, та ще й присвятив його Руді і навіть поїхав разом із ним до Відня на перше виконання. Коли дійде до цього, я розповім, що через кілька місяців, тобто наприкінці 1924 року, Адріан був присутній на наступних концертах у Берні й Цюріху. Але спершу я хотів би з поважної причини повернутися до характеристики, яку я, може, й зухвало, може, й переступаючи межі дозволеного мені, дав на попередніх сторінках цій композиції,— в тому розумінні, що вона якоюсь пристосуванською, віртуозно-концертною поступливістю музичної манери трохи випадає з рамок невблаганно радикальної і безкомпромісної творчості Леверкюна. Я все-таки вірю, що нащадки погодяться з моєю оцінкою,— Боже, як я ненавиджу це слово! — і тут хочу зробити лише одне: дати психологічний коментар до явища, до якого інакше не можна буде знайти ключа.