Доктор Фаустус

У кімнаті запала тиша. Властиво, він сказав, що єдиний має право втішатися тією музикою, яку ми щойно чули. Ми спробували зрозуміти його інакше, але запідозрили, що він саме це мав на думці. Ми зі Збройносеном перезирнулися. Доктор Краніх гмукнув. Жанетта тихо мовила: Magnifique!*

* Чудово! (Фр.).

Лeo Цінк, як завжди, дурнувато, але, властиво, злісно вигукнув:

— Боже мій!

Швердтфегер, червоний від вина, але й не тільки від нього, сказав:

— Справжній Адріан Леверкюн!

Я знав, що в глибині душі він почував себе ображеним

— У вашій колекції випадково немає ре-бемоль-мажорної арії Даліли з Сен-Сансового «Самсона»? — повів далі Адріан.

Він звернувся до Булінгера, чим зробив йому величезну приємність, бо той отримав нагоду сказати:

— У мене? В мене немає арії Даліли? Любий мій, якої ви думки про мене? Ось вона, і, можу вас запевнити, зовсім не «випадково»!

На що Адріан мовив:

— От і добре. Я згадав про неї, бо Кречмар — той мій учитель, органіст і, щоб ви знали, запеклий аматор фуги, особливо любив цю річ, мав справжню faible* до неї. Принагідно він міг і взяти її на глум, але це зовсім не зменшувало його захвату, мабуть, окремими її, справді досконалими місцями. Silentium**.

* Пристрасть (фр.).

** Тиша (латин.).

Голка побігла по платівці. Булінгер опустив над нею важку накривку. Через мембрану полилося горде меццо-сопрано, що не дуже дбало про дикцію: можна було розрізнити «Mon coeur s'ouvre à ta voix»*, a далі вже майже нічого, але спів — на жаль, у супроводі трохи верескливого оркестру,— чарував своєю теплотою й ніжністю, невиразними благаннями щастя, так само, як і мелодія, що в обох однаково побудованих строфах арії лише в середині починає сходження до своєї вершинної краси і приголомшливо закінчує його, особливо вдруге, коли скрипка вже на повний звук, даруючи слухачам безмежну насолоду, підхоплює розкішну лінію пісні і в тужливо-ніжному рефрені повторює її кінцівку.

* «Моє серце відкривається твоєму голосові» (фр.).

Всі були схвильовані. Одна дама витерла вишитою хусточкою сльози.

— До нестями гарно! — сказав Булінгер, користуючись улюбленим висловом естетів, віддавна вже узвичаєним серед них,— висловом, де грубувате «до нестями» знижувало сентиментальне «гарно».

А втім, можна сказати, що тут обидва складники цього вислову були на місці: це, певне, й розвеселило Адріана.

— Ну от! — сказав він, сміючись.— Тепер ви бачите, що поважна людина може обожнювати цей номер. Правда, духовної краси тут немає, але є чуттєва, а чуттєвого не треба ні боятися, ні соромитись.

— Мабуть, усе-таки треба,— заперечив доктор Краніх, директор нумізматичного кабінету. Він говорив, як завжди, надзвичайно чітко, твердо, виразно і зрозуміло, хоч у грудях у нього свистіло від астми.— В мистецтві, мабуть, усе-таки треба. В цій царині справді варто чи навіть треба боятися тільки чуттєвого і соромитися його, бо воно нице. Як сказав поет: «Нице все, що не промовляє до духу й не викликає ніякої цікавості, крім чуттєвої».

— Шляхетна думка,— мовив Адріан.— Найкраще витримати паузу, перше ніж хоч чим-небудь заперечити її.

— А які у вас є заперечення? — поцікавився вчений.

Перше ніж відповісти, Адріан здвигнув плечима й ворухнув устами, наче хотів сказати: «Проти фактів я нічого не можу заперечити«. А тоді мовив:

— Ідеалізм не бере до уваги того, що дух явно озивається не тільки на духовне, а й його може глибоко захопити тваринна туга чуттєвої краси. Він вихваляв уже навіть фривольність. Філіна301, зрештою,— просто хвойда, але Вільгельм Майстер, не зовсім далекий його авторові, складає їй шану, якою відверто заперечує вульгарність невинної чуттєвості.

— Терпимість і поблажливість до двозначного, потурання йому ніколи не були найкращими рисами вдачі нашого олімпійця302,— відповів нумізмат.— І взагалі культура може опинитися в небезпеці, коли дух заплющує одне око на чуттєво-вульгарне, а другим ще й підморгує йому.

— Ми, видно, по-різному уявляємо собі небезпеку.

— Тоді вже зразу назвіть мене боягузом!

— Боронь Боже! Лицар страху і докору не боягуз, а справжній лицар. Усе, за що я готовий ламати списа,— це певна широчінь у питаннях моралі мистецтва. Мені здається, що в інших мистецтвах її дозволяють собі чи принаймні підтримують охочіше, ніж у музиці. Це, може, й велика честь для музики, але ця честь дуже обмежує її життєвий терен. Що лишиться від усіх цих дзеньків-бреньків, коли до них прикласти таку сувору духовно-моральну мірку? Кілька чистих спектрів у Баха. А може, для слуху взагалі нічого не лишиться.

Увійшов служник з віскі, пивом і содовою водою на величезній таці.

— Кому хочеться псувати гру,— сказав Краніх, за що Булінгер з гучним «браво» поплескав його по плечі.