Доктор Фаустус

Наприкінці 1924 року в Берні й Цюріху відбулося повторне виконання вже уславленого на той час скрипкового концерту в рамках двох музичних вечорів швейцарського Камерного оркестру, диригент якого, пан Пауль ЗахерЮ запросив для цього на дуже вигідних умовах Швердтфегера, висловивши, проте, бажання, щоб на виконанні був присутній і композитор, бо це, мовляв, додасть особливого престижу вечорові. Адріан відмовився, але Рудольф умів прохати, і щойно здобуте «ти» було ще тоді досить сильне, аби прокласти шлях тому, що мало статися.

Скрипковий концерт, окраса програми, що складалася з німецької класики й сучасної російської музики, завдяки самовідданій грі соліста, знов відкрився в обох містах і в залі Бернської консерваторії, і в Цюріхській концертній залі — всіма своїми духовними і мелодійними якостями. Критика відзначила певну невитриманість стилю і навіть мистецького рівня твору, і публіка тут також була трохи холодніша за віденську, але все-таки вона не лише влаштувала бурхливу овацію виконавцеві, а й обидва рази наполегливо викликала автора, який, щоб зробити приємність своєму інтерпретаторові, щоразу виходив рука в руку з ним дякувати за оплески. Я не бачив цієї події, що відбулася аж двічі,— виставляння самоти на очі юрмі. Я був усунений від неї, мені розповіла про неї Жанетта Шойрль, що була присутня на другому, цюріхському виконанні концерту. Вона якраз перебувала в Цюріху і жила в тому самому приватному домі, де зупинилися й Адріан зі Швердтфегером.

То був розташований на Міфенштрасе неподалік від озера дім пана й пані Райфів, немолодого бездітного подружжя. Райфи, заможні, закохані в мистецтво люди, давно вже скрашували собі життя тим, що давали притулок славетним митцям, які приїздили до Цюріха, оточували їх доглядом і розважали їх. Господар дому, колишній власник шовкової фабрики, який пішов на спочинок, швейцарець давньодемократичного гарту, мав скляне око, і через це його бородате обличчя здавалося суворим, ніби застиглим. Це було хибне враження, він мав поблажливу, веселу вдачу й понад усе любив позалицятися у себе у вітальні до якоїсь актриси, байдуже, яке було її амплуа: героїні чи субретки. А ще він часом на своїх вечорах непогано грав на віолончелі під фортепіанний супровід дружини, колишньої співачки, що походила з Німеччини. Вона не мала такого почуття гумору, як її чоловік, зате була дуже енергійною, хазяйновитою жінкою і теж любила давати притулок славі, любила, щоб у неї в домі панував безтурботний мистецький дух. У цьому вона була заодно з чоловіком. Стіл у її будуарі був весь заставлений знімками славнозвісних європейських митців із дарчими написами, в яких вони дякували Райфам за гостинність.

Це подружжя запросило до себе Швердтфегера ще до того, як його прізвище з'явилося в газетах, бо старий промисловець як щедрий меценат дізнавався про майбутні події музичного життя раніше за всіх; почувши, що Адріан також приїде до Цюріха, Райфи негайно послали запрошення і йому. Їхній дім був великий, місця вистачало всім гостям, і, прибувши з Берна, Адріан і Рудольф справді застали вже там Жанетту Шойрль, яка щороку по кілька тижнів користувалася гостинністю Райфів. Але цього разу не вона сиділа поряд з Адріаном за вечерею, яку господарі влаштували для вузького кола у себе в їдальні після концерту.

На покуті сидів пан Райф із застиглим обличчям, попиваючи якийсь безалкогольний напій із прекрасного гранованого келиха й жартуючи з драматичним сопрано з місцевого театру, могутньою жінкою, місце якої було біля нього і яка, розмовляючи, раз по раз била себе кулаком у груди. Був там і ще один оперний співак, героїчний баритон, балтієць за походженням, довготелесий чоловік, що розмовляв досить розумно, хоч і гримів на цілу кімнату. Запрошений був, звичайно, й організатор концерту, диригент Захер, а також доктор Андрее, постійний диригент філармонії, і чудовий музичний критик «Нової цюріхської газети» доктор Шу — всі зі своїми дамами. З другого кінця столу між Адріаном і Швердтфегером сиділа, бадьоро провадячи розмову, пані Райф, а праворуч і ліворуч від них — молода, чи, краще сказати, ще молода дівчина, яка, проте, вже працювала за фахом, мадмуазель Годо, французька швейцарка, та її тітка, така добродушна, що майже здавалася росіянкою, літня дама з вусиками, яку Марі (так звалася мадмуазель Годо) величала «тітонькою» або «тітонькою Ізабо» і яка, видно з усього, жила з небогою в ролі її компаньйонки, повірниці й економки.