Доктор Фаустус

Я, мабуть, повинен намалювати портрет цієї дівчини, бо трохи згодом не раз із добрих міркувань пильно, допитливо приглядався до неї. Якщо колись буває, що, говорячи про людину, не можна обійтися без слова «симпатична», то це саме той випадок. Уся вона, від голови до п'ят, кожною своєю рисочкою, кожним словом, кожною усмішкою, кожним проявом свого єства цілком відповідала спокійному, негучному, естетично-моральному значенню цього слова. Почну з того, що в неї були найкращі в світі чорні очі — чорні, як гагат, як смола, як спіла ожина, не дуже великі, але з відкритим і в своїй темноті ясним, чистим поглядом, під тонкими бровами, правильний обрис яких не мав нічого спільного з косметикою, так само, як і помірна червінь ніжних уст. У зовнішньому вигляді цієї дівчини не було нічого штучного, підведеного, підмальованого. Приємна природність і доцільність, з якою її темно-каштанові коси, полишаючи вуха відкритими, були зачесані з тендітних скронь назад і зібрані на потилиці у важкий вузол, прозирала і в її руках — тямущих, гарних руках, не таких уже й маленьких, але делікатних і тонкокостих, біля зап'ястків скромно обтягнених манжетами білої шовкової блузки. Так само скромно гладенький комірець облягав шию, що витикалася з нього, струнка і кругла, як колона, справді немов вирізьблена, увінчана чарівно загостреним овалом обличчя кольору слонової кістки, з тендітним, гарної форми носиком, що особливо впадав в око своїми тремтливими, ледь заокругленими ніздрями. Вона рідко всміхалася, а ще рідше сміялась, але як це траплялося, на її чистих, немов прозорих, скронях щоразу зворушливо проступали жилки, а губи відтуляли рядок білих, блискучих, рівних зубів.

Зрозуміло, що я старанно й любовно відтворюю образ жінки, з якою Адріан короткий час хотів одружитися. Я також уперше вгледів Марі в тій білій святковій блузці, що гарно і, звичайно, не зовсім випадково відтінювала її темні очі, брови й коси, але потім переважно бачив її в простому буденному чи дорожному вбранні з темної шотландської вовни, з лакованим паском і перламутровими ґудзиками, яке, мабуть, ще більше личило їй,— а часом і в робочому халаті до колін, одягненому поверх нього, в якому вона орудувала чорними й кольоровими олівцями біля креслярської дошки. Бо Марі була художницею — про це Адріанові наперед повідомила пані Райф,— робила для малих паризьких оперних та опереткових театрів, таких, як «Gai té Lyrique»* чи старовинний «Théàtre du Trianon»**, ескізи костюмів, декорацій та мізансцен, за якими потім працювали кравці й декоратори. Такий був фах цієї дівчини родом з Ніона на Женевському озері, що жила зі своєю тіткою Ізабо в маленькому помешканні на Іль-де-Парі. Але слава про її працьовитість, винахідливість, глибоке знання історії костюма й тонкий смак поширювалася все далі, і Марі не тільки прибула до Цюріха у своїх фахових справах, а й за вечерею розповіла своєму сусідові праворуч, що через кілька тижнів поїде до Мюнхена, щоб віддати тамтешньому театрові ескізи для вистави сучасної стилізованої комедії.

* «Ліричні веселощі» (фр.).

** «Тріанонський театр» (фр.).

Адріан ділив свою увагу між нею і господинею дому, а стомлений, проте щасливий Руді, що сидів напроти, розважав добродушну «тітоньку», яка аж плакала зі сміху й раз по раз нахиляла через стіл до небоги мокре обличчя, щоб, захлинаючись, переповісти їй найкращі, на її думку, жарти свого сусіда. Марі привітно кивала тітці головою, явно рада, що тій так весело, і погляд її вдячно, схвально зупинявся на тому, хто веселив стару даму і, видно, хотів, щоб їй ще не раз кортіло переповісти його жарти. Адріанові, у відповідь на його запитання, Годо розповідала про свою працю в Парижі, про нові спектаклі французького балету й опери, про які він мало що знав, про твори Пуленка, Оріка й Ріеті303. Вони жваво розмовляли про «Дафніса і Хлою»304 Равеля й «Jeux»305 Дебюссі, про музику Скарлатті306 й «Веселих жінок» Гольдоні, про «Таємний шлюб» Чімарози307 й «Погане виховання» Шабріє. До кількох із цих вистав Марі робила ескізи й тепер накреслила олівцем на меню декотрі зі своїх сценічних розв'язань. Саула Фітельберга вона добре знала — ще б пак! На згадку про нього зуби її блиснули у веселій усмішці, а на скронях зворушливо проступили жилки. Вона вільно розмовляла німецькою мовою, з легеньким, приємним чужинецьким акцентом; голос у неї був теплого, чарівного тембру, співучий голос, безперечно, добрий «матеріал»,— скажу точніше: за своєю тональністю і забарвленням він не тільки нагадував голос Ельсбет Леверкюн, а часом справді здавалося, що це говорить Адріанова мати, а не Марі.