Доктор Фаустус

Для мене і, мабуть, іще для кількох гостей цей обмін репліками був несподіваним двобоєм між суворою посередністю і страдницькою досвідченістю в царині духу. Але я вставив у свою розповідь цю салонну сцену не тільки тому, що так гостро відчуваю її зв'язок з концертом, над яким Адріан тоді працював, а й тому, що вже тоді для мене очевидним був її зв'язок з особою молодого музиканта, на вперте наполягання якого той концерт був написаний і якому він приніс успіх не тільки як виконавцеві.

Мабуть, така моя доля — суворо й сухо, узагальнено розмірковувати про феномен, що його Адріан одного разу визначив як дивовижне й завжди трохи неприродне відхилення від норми зв'язку між «я» і «не-я»,— феномен любові. Пошана до таємниці взагалі, а, крім того, ще й пошана до особи, якої ця таємниця стосується, спонукає мене промовчати чи хіба що розповісти дуже коротко про позначену одержимістю метаморфозу, якої зазнало тут це саме собою вже майже дивовижне явище, що суперечить замкнутості у своєму власному світі окремої істоти. А все-таки признаюся, що коли я взагалі зміг щось побачити і зрозуміти тут, то тільки завдяки специфічному досвідові, набутому на античній філології,— отже, завдяки тому, що швидше має тенденцію одурманювати людину в питаннях, які стосуються практичного життя.

Немає ніякого сумніву — і я кажу це спокійно, по-людському розуміючи мотиви кожної зі сторін,— що довірлива прихильність, яку ніщо не могло ані стримати, ані відлякати, врешті здобула перемогу над вкрай неприступною самотою: перемогу, що за полярної — я наголошую на цьому слові — відмінності партнерів, за такої великої духовної відстані між ними могла мати тільки певний характер, до чого завжди з нелюдською впертістю прагнув цей чоловік. Мені цілком ясно, що для Швердтфегера з його вдачею залицяльника таке подолання самоти прихильністю свідомо чи несвідомо від самого початку мало саме це, особливе, забарвлення і спрямування, хоч я не кажу, що в нього не було ще й якихось інших, шляхетніших мотивів. Навпаки: цей прихильник не кривив душею, коли казав, що дружба з Адріаном йому вкрай необхідна, бо заповнює прогалину в його душі, підтримує його, робить вищим і кращим; от тільки він був не цілком логічний і здобував собі приятеля притаманними йому засобами залицяння, а потім відчув себе ображеним, коли в меланхолійній симпатії, яку йому врешті вдалося викликати, помітив ознаки еротичної іронії.

Найбільше дивувало і вражало мене в цьому випадку одне: полонений не помічав, що потрапив у полон, а приписував собі ініціативу, яка цілком належала іншій стороні. Він, видно, не міг начудуватися з щиросердої, безоглядної приязні й відданості, яку годилося б назвати спокусою. Так, він вважав чудом те, що його меланхолія, характер його почуття не спантеличили й не відлякали Швердтфегера, і я майже певний, що це «чудування» почалося ще того, тепер уже далекого, вечора, коли Швердтфегер з'явився в кімнаті Адріана, щоб покликати його назад до вітальні, де «без нього дуже нудно». А все ж таки до цього так званого чуда справді якоюсь мірою спричинилися й часто вихвалювані шляхетність, відвертість і порядність мистецької вдачі бідолашного Руді. Зберігся лист, якого Адріан написав Швердтфегерові десь у той час, коли відбулася згадувана вище розмова на вечорі в Булінгера, і якого той мав, звичайно, знищити, але не знищив, почасти з пієтету, а почасти,— певна річ, і як трофей. Я не цитуватиму цього листа, хочу лише згадати про нього як про документ, що справляє враження оголеної рани; його авторові те болісне оголення почуття, мабуть, здавалося дуже ризикованим вчинком. Ні, то не був дуже ризикований вчинок. Але гарне враження справила поведінка адресата, яка мала показати відправникові листа, що, пишучи його, він нічим не ризикував. Руді квапливо, без прикрого зволікання, зразу ж таки приїхав до Пфайферінга і запевнив Адріана, що він надзвичайно вдячний йому,— зробив це просто, сміливо й делікатно, щиро намагаючись уникнути ситуації, за якої комусь із них було б ніяково чи соромно... Я мушу похвалити його за це, не можу не похвалити. Гадаю, що за цієї нагоди було вирішено написати врешті скрипковий концерт і присвятити його Руді. І, мабуть, добре, що було так вирішено.

Це й привело Адріана до Відня, а потім із Руді Швердтфегером — до угорського маєтку. Коли вони повернулися звідти, Рудольф міг тішитися винятковим правом, що ним досі як товариш із дитячих років користувався тільки я: вони з Адріаном перейшли на «ти».

XXXIX

Бідолашний Руді! Короткий був тріумф твоєї дитинячої одержимості, бо вона потрапила в силове поле іншої, глибшої, нищівнішої одержимості, яка миттю її зломила, знищила, звела нанівець. Злощасне «ти»! Воно не личило тій синьоокій нікчемі, що виборола його для себе, і той, хто згодився на це, не міг не помститися за щасливе — можливо, й щасливе,— приниження, на яке тим самим наразився. Помста була мимовільна, негайна, холодна й таємнича. Я розповім про це, розповім.