Дорога

Наступного дня вони перетнули річку по вузькому залізному мосту й увійшли до старого фабричного містечка. Обшукали дерев'яні будинки, але нічого не знайшли. На одному ґанку побачили мерця в комбінезоні, вочевидь, він там сидів уже багато років. Скидався на солом'яне опудало, виставлене, щоб оголошувати про якесь свято. Пройшлися вздовж темної фабричної стіни із замурованими вікнами. Попереду вітер ганяв вулицями дрібну чорну сажу.

На узбіччі розкидано дивні предмети. Електроприлади, меблі. Інструменти. Пілігрими давним-давно залишили ці речі на шляху до самотньої чи колективної смерті. Ще рік тому хлопець міг іноді взяти щось із цього й деякий час нести, але більше так не робив. Сіли відпочити, допили залишки чистої води й поставили пластикову каністру на дорозі. Хлопець сказав: Якби в нас була та маленька дитина, вона могла б піти з нами.

Так. Могла б.

Де вони її знайшли?

Чоловік не відповів.

А десь ще можуть бути діти?

Не знаю. Можливо.

Мені шкода, що я таке сказав про тих людей.

Яких?

Які там згоріли. Тих, що застрягли в дорозі та згоріли.

Не пам'ятаю, щоб ти казав про них щось погане.

Поганого я не казав. Тепер уже можемо йти?

Добре. Хочеш поїхати у візку?

Ні, і так добре.

Чому ти не хочеш трохи проїхатися?

Не хочу. Усе добре.

На рівній місцевості вода сповільнилася. Заплавні низовини біля дороги нерухомі й сірі. Прибережні рівнинні річки свинцевим серпантином в'ються по спустошених угіддях. Ішли далі. Попереду побачили заглиблення й зарості очерету. Гадаю, там міст, сказав чоловік. Можливо, струмок.

А ту воду можна пити?

У нас немає вибору.

Не захворіємо?

Не думаю. Може, там узагалі сухо.

Можна я першим гляну?

Так. Звичайно.

Хлопець гайнув по дорозі. Чоловік уже давно не бачив, як він бігає. Лікті виставив, на ногах шльопають завеликі кеди. Батько зупинився і дивився, кусаючи губу.

* * *

Від струмка лишилося дрібне джерельце. Чоловік спостерігав, як потічок ледве плине, спускаючись у бетонну трубу під дорогою. Плюнув у струмок, щоб перевірити, чи вода проточна. Узяв ганчірку з візка і пластмасову банку, повернувся, обернув ганчіркою горлечко банки, занурив її у воду й дивився, як банка наповнюється. Підняв її, всю в краплях, і підніс до світла. На вигляд не така й кепська. Зняв ганчірку й передав банку хлопцю. Пий, сказав він.

Той випив і передав назад.

Ще попий.

Ти попий, тату.

Добре.

Вони сіли й профільтрували воду від попелу. Пили, скільки могли. Потім хлопець відкинувся на траву.

Треба йти.

Я дуже втомився.

Знаю.

Сидів і дивився на нього. Вони не їли вже два дні. Ще два, і почнуть слабнути. Чоловік виліз крізь очерет на насип, щоб поглянути на дорогу. Темна, чорна й невторована там, де перетинає відкриту місцевість. Вітри змітали попіл і пил із дорожньої поверхні. Колись це був родючий край. Ніде немає жодних ознак життя. Цієї частини країни він уже не знав. Назв міст і річок. Ходімо, сказав він. Маємо йти.

Спали дедалі більше. Уже не раз прокидалися розпластані посеред дороги, як жертви ДТП. Сон смерті. Чоловік сідав і тягнувся до револьвера. Одного свинцевого вечора стояв, зіпершись ліктями на ручку візка, і дивився на дім у полі десь за півтора кілометра від них. Першим його помітив хлопець. Дім то виринав, то зникав у завісі сажі, ніби в якомусь непевному сні. Чоловік сперся на візок і дивився на сина. Дійти туди буде непросто. Треба взяти ковдри. Візок сховати десь біля дороги. Можна було б дістатися туди до темряви, але назад повернутися вже не вийде.

Треба глянути, що там. Вибір невеликий.

Я не хочу.

Ми не їли кілька днів.

Я не голодний.

Ні, ти вмираєш з голоду.

Тату, я не хочу туди йти.

Там нікого немає. Обіцяю.

Звідки ти знаєш?

Просто знаю.

Вони можуть там бути.

Ні, не можуть. Усе буде добре.

Загорнувшись у ковдри, вони попрямували полем, маючи при собі лише револьвер і пляшку води. Колись давно поле встигли зорати, із землі стирчала стерня і проглядався слабкий слід диска борони, що вів зі сходу на захід. Нещодавно дощило, і від цього земля під ногами м'яко вгиналася, чоловік не зводив із неї очей і незабаром зупинився підняти наконечник стріли. Плюнув на нього, витер об холошу й передав хлопцю. Білий кварц, наконечник ідеально зберігся, ніби сьогодні виготовлений. Тут ще є, сказав чоловік. Шукай на землі, побачиш. Він знайшов ще два. Сірий кремінь. А потім відшукав монету. Чи ґудзик. Майже повністю вкритий патиною. Відколупнув її нігтем великого пальця. Монета. Узяв ніж і обережно зчистив патину. Надпис іспанською. Хотів було гукнути хлопця, який брів попереду, але глянув на сіре оточення і сіре небо, викинув монету й кинувся наздоганяти сина.

Стояли й роздивлялися будинок. Під'їзна алея з гравію, вигинаючись, вела на південь. Цегляна лоджія. Сходи обабіч неї підіймалися до портика з колонами. Позаду будинку — цегляна прибудова, імовірно, колишня кухня. За нею стояв зруб. Чоловік рушив було по сходах, але хлопець потягнув його за рукав.

Може, трохи почекаємо?

Гаразд. Але вже темнішає.

Знаю.

Гаразд.

Сидячи на сходинках, вони дивилися на краєвид.

Тут нікого немає, сказав чоловік.

Добре.

Тобі досі страшно?

Так.

З нами все буде гаразд.

Добре.

* * *