Дорога

Їжі їм вистачало, але до узбережжя досі було далеко. Чоловік розумів, що для надії немає підстав. Сподівався, що буде світліше, знаючи тільки те, що світ щодня стає темнішим. Колись у фотомагазині він знайшов експонометр і думав, що зможе декілька місяців використовувати цей прилад, щоб виміряти середній показник світлового потоку. Доволі довго носив його всюди, марно думаючи відшукати для нього якісь батарейки. Уночі, прокидаючись від кашлю, чоловік сідав, витягуючи руку над головою супроти чорноти. Як людина, яка прокинулася в могилі. Як ті відкопані мерці, побачені ним у дитинстві, що їх переносили, аби прокласти шосе. Багато померло від епідемії холери, і їх похапцем ховали в дерев'яних скринях, які потім гнили та розвалювалися. Померлі являлися на світ, лежачи на боку, підібгавши ноги, а деякі — долічерева. Тьмяно-зелені антикварні мідяки повипадали з грошових скринь-очниць на поплямоване й зігниле дно домовин.

В одному містечку в продуктовому магазині на стіні висіла оленяча голова. Хлопець став і доволі довго на неї дивився. На підлозі було бите скло, тож чоловік сказав сину почекати у дверях, поки, ступаючи в робочих черевиках, розчищав собі шлях у смітті, але, зрештою, так там нічого і не знайшов. Біля магазину на забетонованій ділянці побачили дві бензоколонки. Сіли й на мотузці спустили маленьку консервну банку в підземний резервуар, а потім витягнули й перелили видобуту чашку бензину в пластикову каністру та знову її опустили. Прив'язали шматок труби до бляшанки як грузило і цілу годину схилялися над резервуаром, як мавпочки, які патичком рибалять у мурашнику, поки не наповнили каністру. Потім закрутили кришку, поставили каністру на нижню решітку візка і попрямували далі.

Довгі дні. Відкрита місцевість, де вітер носив попіл по дорозі. Уночі хлопець сидів біля вогню, розклавши на колінах шматки мапи. Запам'ятовував назви міст і річок і щодня вимірював, скільки вони пройшли.

Тепер їли економніше. Уже майже нічого не лишилося. Хлопець стояв на дорозі, тримаючи мапу. Вони прислухалися, але нічого не чули. На сході досі був відкритий простір, але повітря змінилося. Зрештою, за поворотом натрапили на те, до чого йшли, і зупинилися, а коли відкинули капюшони курток, щоб послухати, солоний вітер розвіяв їхнє волосся. Попереду широчів сірий пляж, на який накочувалися повільні тьмяно-свинцеві хвилі з гребінцями, і чувся віддалений гул. Ніби згорьований звук чужого океану, що розбивався об береги світу, про який ніхто не чув. На віддалі на припливній мілині лежав на боці танкер. За ним важко ворушилася океанська холодна просторінь, ніби повільно здіймався чан зі шлаком, а далі пролягала сіра шквальна смуга попелу. Чоловік поглянув на хлопця. Помітив розчарування на його обличчі. Вибач, що він не синій, сказав він. Усе гаразд, відповів хлопець.

* * *

За годину вони вже сиділи на пляжі та вдивлялися у стіну смогу за обрієм. Зарившись п'ятками в пісок, спостерігали, як похмурий океан омиває їхні ноги. Холодний. Пустельний. Без птахів. Візок залишили в папороті за дюнами, а із собою прихопили ковдри, заховавшись від вітру в тіні великої колоди, викинутої на берег. Так просиділи доволі довго. Уздовж берега невеличкої затоки тягнулися вали уламків кісточок з водоростями. Далі від води — вибілені сіллю ребра того, що колись було худобою. Сіра солона паморозь на скелях. Вітер розносив по піску якісь сухі стручки, потім ущухав і знову здіймався.

Як думаєш, там можуть бути кораблі?

Навряд чи.

Вони далеко не побачать.

Так. Не зможуть.

А що на тому боці?

Нічого.

Але ж щось має бути.

Можливо, там батько і хлопчик сидять на пляжі.

Було б добре.

Так. Було б добре.

І вони теж можуть нести вогонь?

Можуть. Так.

Але ми цього не знаємо.

Не знаємо.

І тому маємо пильнувати.

Пильнувати. Так.

Ми тут надовго?

Не знаю. У нас мало їжі.

Знаю.

Тобі тут подобається.

Ага.

Мені теж.

Можна я поплаваю?

Поплаваєш?

Так.

Відморозиш собі дупу.

Знаю.

Буде дуже холодно. Гірше, ніж ти думаєш.

Хай так.

Не хочу потім по тебе лізти.

Думаєш, не варто йти?

Можеш піти.

Але ти думаєш, що не варто?

Ні. Думаю, варто.

Справді?

Так. Справді.

Добре.

Хлопець підвівся, скинув ковдру на пісок, а потім зняв куртку, взуття й решту одягу. І став голий, обхопивши себе руками, витанцьовуючи на піску. Потім побіг по пляжу. Такий білий. Хребці випинаються. Леза лопаток пиляють бліду шкіру. Так і забіг голий, стрибаючи та волаючи, у повільні хвилі прибою.

Виходив з води вже весь синій від холоду, зуби цокотять. Чоловік пішов йому назустріч з ковдрою, огорнув і обіймав сина, доки хлопець не перестав важко дихати. Коли поглянув на нього, той плакав. Що таке? запитав чоловік. Нічого. Ні, скажи мені. Нічого. Уже нічого.