Дорога

Коли стемніло, розклали вогнище за колодою і повечеряли бамією, квасолею й залишками консервованої картоплі. Фрукти давно закінчилися. Випили чаю, сіли біля багаття та заснули просто на піску, слухаючи шум прибою в затоці. Хвилі, здригаючись, наростали й падали. Прокинувся вночі й пішов на пляж, деякий час простояв, загорнувшись у ковдри. Довкола надто темно, аби щось розгледіти. Присмак солі на губах. Чекає. Чекає. А потім — повільний гуркіт падіння на берег. Клекітливе шипіння вод, що омивають пляж і знову ринуть назад. Подумав, що там досі можуть десь дрейфувати кораблі смерті з обвислими клаптями вітрил. Або, може, життя триває на глибині. Величезні кальмари в холодній темряві відштовхуються від океанського дна. Гасають, як поїзди, з очима завбільшки з блюдця. І, можливо, за тими валами, оповитими туманами, по мертвому сірому піску таки ходить інший чоловік з іншою дитиною. Сплять, але по той бік океану, на іншому пляжі серед гіркого попелу світу, або стоять у лахмітті, загублені, під таким самим байдужим сонцем.

* * *

Пригадав, що колись схожої ночі прокинувся від того, що краби брязкали в каструлі, де після вечері лишилися кістки від стейків. На прибережному вітрі вглибині багаття, розкладеного з викинутих на берег гілок, пульсував слабкий жар. І міріади зірок угорі. І чорний обрій океану. Підвівся, відійшов босоніж по піску і став, дивлячись, як блідий прибій вздовж усього берега накочується, розбивається і знову темніє. Повернувся до вогню, став навколішки й погладив її волосся, поки вона спить. Сказав собі: якби він був Богом, створив би світ саме таким і не інакшим.

Коли повернувся, хлопець уже прокинувся і був наляканий. Він гукав його, але неголосно, тож чоловік не почув. Батько обійняв сина. Я тебе не чув, сказав він. Я тебе не чув через прибій. Чоловік підкинув гілок у вогонь і роздмухав його, а тоді вони лягли, загорнувшись у ковдри, і дивилися, як полум'я звивається на вітрі, а потім заснули.

Уранці чоловік знову розклав багаття, вони їли та спостерігали за берегом. Холодний дощовий краєвид не дуже відрізнявся від морських пейзажів півночі. Жодних чайок чи куликів. Обвуглені безглузді предмети розкидані на береговій лінії або накочуються з прибоєм. Вони назбирали дерев'яччя, склали все разом і накрили брезентом, а потім попрямували пляжем. Ми пляжочоси, сказав він.

Що це?

Люди, що прочісують пляжі в пошуках цінних речей, які може винести море.

І що це за речі?

Будь-що. Усе, чим можна скористатися.

Думаєш, ми щось знайдемо?

Не знаю. Глянемо.

Глянемо, погодився хлопець.

Стояли на кам'яному молі й дивилися в південному напрямку. У припливній затоці повільно тягнулася і звивалася сіра соляна слина. Далі — довгий вигин пляжу. Сірий, як лава, пісок. Вітер, прилітаючи з океану, відгонив йодом. На скелях — залишки темного ірландського моху. Перейшли мол і попрямували далі. На краю пляжу їхній шлях перепинив мис, тож вони звернули на стару стежку між дюн, де височіли зарості засохлої уніоли, і так дісталися до невисокого виступу. Під ними вигиналася земля, оповита темними рваними хмарами, прибитими до берега, а далі маячив завалений корпус напівзатонулого вітрильника. Сіли на сухі жмутки трави та спостерігали за кораблем. Що будемо робити? запитав хлопець.

Просто посидимо й подивимося.

Мені холодно.

Знаю. Треба сісти трохи нижче. Сховатися від вітру.

Посадив хлопця перед собою. Тихо хльоскала мертва трава. А за нею — суцільна сіра пустка. Нескінченне ворушіння океану. Скільки ми тут будемо сидіти? запитав хлопець.

Недовго.

Як думаєш, тату, на кораблі є люди?

Навряд чи.

Бо тоді вони з нього попадали б?

Точно. Ти не бачиш отам ніяких слідів?

Ні.

Ще трохи почекаємо.

Мені холодно.

Вони прогулялися вздовж напівкруглої ділянки пляжу, намагаючись іти нижче лінії із припливним мотлохом, по твердішому піску. Зупинялися, і їхній одяг тихо плескав на вітрі. Вкриті сірою кіркою скляні буйки. Кістки морських птахів. На лінії припливу — сплетений килимок з водоростей і мільйонів риб'ячих скелетів, що тягнеться берегом, скільки сягає око, ніби якась ізокліна смерті. Один неосяжний солоний склеп. Безглуздо. Безглуздо.

Від кінця намивної коси до корабля було, напевно, метрів тридцять відкритого моря. Чоловік із хлопцем стояли й дивилися на вітрильник. Менш як двадцять метрів завдовжки, палуба оголена й занурена під воду метри на три чи три з половиною. Колись на ньому було дві щогли, але тепер вони відламалися біля основи і лишилося лише декілька латунних кнаг і кілька леєрних стійок на краю. Оце і ще сталевий обід стерна, що стирчав у задній частині кокпіта. Чоловік повернувся, уважно обдивився пляж і дюни за ним. Потім віддав хлопцеві револьвер, сів на пісок і взявся розшнуровувати взуття.

Тату, що ти збираєшся робити?

Оглянути.

Можна і мені?

Ні. Я хочу, щоб ти лишився тут.

Я хочу з тобою.

Треба постояти на сторожі. І, крім того, там глибоко.

Я зможу тебе побачити?

Так. Я буду періодично поглядати, як ти. Аби переконатися, що все гаразд.

Я хочу з тобою.

Батько зупинився. Не можна, сказав він. Наш одяг здує. Хтось має подбати про речі.