Доторк

— Якщо цим так перейматиметеся, то й збожеволіти можете. Подивіться на ситуацію під іншим кутом. Найпевніше, вже ніде немає сильної концентрації, а в більшості громадських місць смертельної або навіть небезпечної дози просто не знайдеться. Ми провели непогану перевірку в домівках та інших місцях, які з вами відвідали. Крім того, якщо немає можливості нічого вдіяти, ліпше мислити про це по-філософськи.

Лікарі, які попередили його про те, що скоро почнуть утворюватися катаракти, запевнили, що видалити їх буде неважко. Барні не втратить зір назавжди. Проте він раптом помітив, що крізь вікно розглядає дерева, корені, хмари й велику поорану брилу, в яку торік закохався на озері й притягнув із собою, щоб покласти збоку від під’їзної доріжки; помітив, що запам’ятовує лінії й маси, вигин в’яза, де його стовбур розщепився на акуратну літеру «V», цікавий випин там, де загоїлася відламана гілка. Упав листок, і, спостерігаючи за ним, Барні відчував порожнечу. Йому не вистачало часу вбирати всі можливі форми, простори, рухи, він кляв себе за те, що роками обшкрябував моделі Нета Вінтерза, працював над чужими ідеями, коли навколо стільки незакінчених робіт чи ідей, якими б він хотів займатися — мусить займатися, доки ще є час.

«Гаразд, — сказав він собі, — тепер у тебе є час, поки що ти маєш зір і не осліпнеш одразу». Він міг уявити, як розвиватимуться катаракти. Спочатку все стане розпливчастим, тоді навколо світла з’являтимуться веселкові кільця, а тоді світло повільно тьмянітиме в імлі, доки колір не зникне, а світ стане задимленим. Це займе місяці, але це станеться.

До того моменту він може відвести весь час на ліплення. А коли стане надто темно, користуватиметься самим дотиком. Якщо Бетговен міг створювати музику, бувши глухим, якщо Мілтон писав після того, як осліп, а Ренуар малював пензликами, прикріпленими до кистей, тоді й він зможе працювати з глиною без допомоги зору.

***

Останнього тижня липня, коли Барні зміг встати та рухатися й почувався набагато краще, Ґерсон приніс вістку, що Макс Праґер просив його прийти.

— Як він?

— Дістав велику дозу, — відповів Ґерсон. — Не думаю, що довго протягне.

— Чому він хоче мене бачити?

— Гадаю, тому що в нього більше нікого нема. Я ходив до нього кілька разів, але, здається, у нього нема друзів.

— Я не знаю, про що з ним говорити.

Ґерсон трохи помовчав, тоді запитав:

— Ви звинувачуєте його в тому, що сталося з вами й дружиною?

— А кого ще мені звинувачувати?

— А себе не звинувачуєте в тому, що передали це іншим?

— Тут інакша ситуація, — хоча Барні не міг пояснити, як і чому вона інакша. Усе, що він знав, це те, що Праґер залишився в тіні й зіграв героя, а вони з Карен через це постраждали.

— А вам не спадало на думку, що, якби він не залишився в тіні й не позбувся тих гранул, загинуло б багато людей?

Ґерсон роздратував його своїми притиками.

— Я думаю про це, але не допомагає.

— У нас, у морській піхоті, йому б за таке медаль дали, — сказав Ґерсон, зняв окуляри й взявся методично протирати їх кишеньковою хустинкою. — Неймовірно, які люди передбачувані. Ви скульптор і митець, але реагуєте так само, як люди, з якими я стикався сотні разів по всьому світі — від покоївок і чорноробів до політиків і науковців. Коли вас зачіпає щось, чого ви не розумієте, завжди потрібно повісити провину на когось. Ви перший митець на моєму рахунку. Я думав, поводитиметесь якось по-іншому.

— Слухайте, я й сам хворий. У мене опіки, не забули? Крім того, яка йому користь із того, що він знатиме, як я почуваюся?

Та через два дні Барні все ж пішов. Слова Ґерсона спонукали його до певних роздумів. Барні спробував переконати себе, що Праґер став просто невинною жертвою, як і вони з Карен. І все одно, коли Барні згадував його, м’язи рук і плечей у нього напинались, а серцебиття прискорювалося. Усе своє життя його неприємно вражав вибуховий характер батька, проте тепер власна реакція нічим не відрізнялася — інстинктивна, м’язова, бездумна.

Дорогою до приватної палати Праґера на четвертому поверсі він помітив людей, що виходили на третьому, чоловіків з квітами, коробками цукерок і радісними обличчями. Табличка навпроти ліфта повідомляла «Пологовий відділ», стрілка вказувала праворуч. Але нижче, збоку, біля вогнегасника, висів інший значок, який тепер він завжди бачив на стінах, у проходах і коридорах. Барні встиг помітити його саме перед тим, як зачинилися двері ліфта, — стрілку під трьома трикутниками, помаранчево-чорний значок, що вказував людям напрямок до протирадіаційних сховків.

Він не був готовий до шоку, спричиненого виглядом Праґерового обличчя, роздутого, червоного, безволосого (навіть брови повипадали); єдину руку, що виднілася назовні, проколювала голка з пластиковою трубкою, підведеною до перевернутої пляшечки з безбарвною рідиною, а шкіра на ній була пухирчаста й зранена численними опіками. Друга рука й решта тіла ховалися під покривалом, яке висіло на рамці, щоб не торкалося тіла.