Доторк

— Барні… ти прийшов… — з присвистом, ледь ворушачи губами, озвався голос, ніби боявся розколоти маску обличчя. — Сідай… скажи… що там?

— Ти сам як, Максе?

— Н-норма… Трохи згорів на сонці. Добре виглядаєш. Я… хвилювався… за тебе… і жінку твою. Але ти виглядаєш чудово.

— Так, нам пощастило. Лікарі багато не кажуть, але, думаю, як тільки минуть симптоми, з нами все буде гаразд.

— Бляха… Я радий… — прошепотів Праґер. — Ти собі не уявляєш, скільки я про вас думав… чи все так зле… Думав, ви, певно, мене ненавидите…

— Та не кажи дурниць. — Але на цих словах Барні до горла підступив клубок.

Праґер вдумливо дивився на нього, тоді, здригаючись, зітхнув.

— Я й не знав, що ношу те із собою. — Він заговорив голосніше. Барні бачив, як йому боляче, як він старається викласти все якомога швидше. — Не знав. Повірте мені. Пробачте мені… обоє… будь ласка… Барні, не тримай на мене зла…

— Звісно, що ми знаємо: то був нещасний випадок. Не треба просити пробачення. Немає тут винних. Блін, Ґерсон от узагалі сказав, що в піхоті тобі б за таке медаль дали. А я ж сам хіба не розніс ту заразу іншим? Ми з Ґерсоном і його командою ходили по людях, і я навіть не знав, що їх також заразив. Таке могло з будь-ким статися. Не треба просити пробачення.

Праґер мовчки дивився на нього, а тоді з його погляду зникло будь-яке тепло. Не рухаючи головою, він відвернув погляд, звів очі до стелі, ніби більше не міг дивитися Барні в обличчя. Він затих, чувся лише хрип, а тоді:

— Ти брешеш…

Барні не заперечував. Праґер бачив це в його обличчі, чув у словах, що він досі його звинувачує. Старий надто близький до смерті, щоб його обманювати.

— Вибач, Максе. Я хочу. Але не знаю як. — Барні хотів, щоб той зрозумів, що він переживає. Божевілля. Він хотів, щоб Праґер вибачив йому неспроможність пробачити.

Та Праґер уже на нього не дивився.

— Я прийду до тебе завтра, — сказав Барні. — Тобі щось треба?

Праґер не відповів, лише впився поглядом кудись убік, наче Барні вже пішов. Він іще трохи посидів, тоді підвівся й чекав, доки Праґер зверне на нього увагу.

— Ну, давай, Максе. Я дуже заплутався. Дай мені трохи часу, і, можливо, я з цим розберуся.

Жодної реакції.

Барні спіткнувся, виходячи з палати, обличчя розчервонілося від сорому й люті. Яке той мудак має право робити так, щоб Барні почувався винним? Як це так несподівано він сам став винуватим? Ну і в сраку його. Прощення не можна отак просто ввімкнути, як поливалку для газону. Дуже гарно й довго можна говорити про християнську чуйність, але слова прощення смердять на кілометр, коли чути, що вони нещирі. І він не міг змусити себе шкодувати Праґера лише тому, що той вмирає. Хотів, але, бляха, він відчував, як напружуються м’язи, і свідомо не давав рукам стискатися в кулаки. Якби на місці Праґера був його батько, подумав він, Барні розбив би йому обличчя просто на ліжку, бо коли не можеш звинувачувати причину, то переводиш увагу на знаряддя, і, зрештою, біль Праґера цього не зменшував.

Дорогою вниз ліфт зупинився на третьому поверсі, усміхнений молодик увійшов і запропонував Барні сигару.

— Хлопчик, — радісно скрикнув він, — вісім фунтів дві унції!

— Спочуваю, — відказав Барні, ігноруючи сигару, вдаряючи по кнопці першого поверху.

Молодий чоловік витріщився на нього, роззявивши рота, рука із сигарою так і зависла в повітрі, і лише коли двері відчинилися у вестибюль, він відреагував:

— Що ви таке кажете?

Та Барні вже зник за обертовими дверима.

***

Коли Карен стало краще, вони закріпили за нею команду «Трейсер контрол» із трьох людей. Головним був Джош Чемберлен, присадкуватий чоловік середнього віку, який перемежовував важке дихання зітханнями, ніби це все для нього занадто. Вона ніяк не могла розгледіти його очей за товстими лінзами, і він поводився тихо та гідно, коли вони почали своє полювання на радіацію.

Його асистенти були молоді. Стен, високий (волосся накриває очі й скромна усмішка), грав у баскетбол у коледжі до війни. Його навчили знезаражувати в армії, розповів він, бо міг дотягнутися до високих речей. Марті — грубувато-привабливий синьоокий кокетник, який постійно ніби оцінював її, і Карен через силу іноді перехоплювала його погляд, коли він дивився на неї, і тішилася, що молоді чоловіки досі вважають її привабливою.

Джош Чемберлен планував відвідати супермаркет «Фуд-райт» перед закриттям. Вони зайшли всередину, коли вийшов останній відвідувач. Керівник і дівчата-касирки, які підраховували виручку, підняли голови й витріщилися на чоловіків у білих комбінезонах із каптурами. Чемберлен пояснив ситуацію, і керівник отупіло вирячив очі.

— Що ви сказали? Радіоактивне що?

— Це не має значення, — зітхнув Чемберлен. — Нам треба швидко все перевірити й іти далі.

— Я не впевнений, що маю повноваження…

— Слухайте, якщо ми не зможемо перевірити супермаркет, нам доведеться викликати шерифа, який його закриє. На карантин. Треба вам цього?

— Ні, звісно, ні. Я… я думаю, все нормально. — Він нервово розсміявся. — Доки не побачив місіс Старк, думав, ви, хлопці, хочете пограбувати нас. Такі костюми.

Чемберлен кивнув.