Доторк

Прошуміло гнівне жебоніння, що змусило його заговорити швидше від страху, що вони його зупинять:

— А чому це вас так шокує? Чому б це мені вас не ненавидіти? Я говорю, що лише випускаю природні нищівні почуття, а не націлюю їх на себе. Ви всі визнаєте, що людина, яка прикидається, що любить усіх і нікого не ненавидить, заперечує природні почуття, які сягають іще ненависті Каїна до Авеля.

— Барні, це ніяк не допоможе твоїй справі.

— Саме так, мій дорогенький тестю. Ваші добрячки починають з того, що люблять увесь світ, а зрештою ненавидять себе — це ті, що найсильніші. Слабші зрештою опиняються в психлікарнях. Наші психологи не люблять говорити про звичайну людську потребу ненавидіти. Знаєте, хто зрозумів правду? Я розмірковував над скульптурою, над якою вже якийсь час працюю, — називається «Жертви». То я вам скажу хто. Ті, що знайшли якийсь спосіб випускати злоякісні почуття провини, які можуть вивести їх зі своєї системи, ненависники. Землю вспадкують вони.

Хтось підвівся, ніби щоб розібратися з ним, і в кімнаті раптом затихло. То був Енґстром.

— Молодий чоловіче, — сказав він, — ви хворий. Ці проповіді про ненависть — ось що роздерло нашу країну на шматки, країну, побудовану на принципах милосердя й любові…

— Господи, тобі пам’ять відбило?! — гучно перебив його Барні. — Забув, що ця країна була побудована на ненависті до британців та червоношкірих? Чи, може, забув, як ми зблизилися з росіянами й китайцями, які допомогли нам ненавидіти ворогів з Осі під час Другої світової? І як приємно було позбутися тієї ненависті, що ми аж стали друзями з нашими ворогами й почали ненавидіти своїх союзників. А після цього, звісно, ми ненавиділи ще кубинців, в’єтконгівців і північних в’єтнамців. Милосердя й любов — херня собача!

Ніколи не думали, яким фантастичним способом вороги стають друзями, а друзі — ворогами, не міркували про цю дивну двозначність любові й ненависті? Ну що, не розумієте? Ми не ненавидимо людей і нації тому, що вони погані. Ми називаємо їх поганими, робимо їх поганими, бо нам необхідно когось ненавидіти. Ось саме це ви тепер зробили, коли назвали мене поганим. Ви дозволили собі ненавидіти мене — людину, яка стала жертвою безвідповідальності вашої компанії.

Ви, промисловці, маєте природне відчуття таких речей, як політики, які знають, що маси людей згуртовують не любов, не секс, не влада й не страх, а спільний ворог. «Групи, які ненавидять разом, тримаються разом». Не римується, але близько до правди. Тож тепер ви винесли це на люди. Я ваш природний ворог.

Барні стояв, хитався вперед і назад, дивився на аудиторію, яка затихла від шоку після нападу на їхнього лідера, проте він не міг розібрати облич. Тоді його охопило безнадійне відчуття слабкості, він упав у крісло й прикрив очі.

— Я мушу вибачитися за свого клієнта, — нарешті вимовив Маршак. — Він погано почувається.

— Не вибачайся за мене, — сказав Барні, що ледве зміг видушити з горла шепіт. — Хер з ними.

Проте засідання закінчилося, усі тихо вийшли.

3

Карен ніколи не бачила Елджин таким гарним, як тепер, коли надворі холоднішало, а листя потроху жовтіло. Їй подобалося рано-вранці визирати з вікон і дивитися, як діти проходять повз їхній будинок дорогою до школи, жваві й чепурно вдягнуті, а пізніше вдень бачити, як вони повертаються додому, стискаючи в руках папери, що їх пізніше покажуть мамам. Вона не пригадувала, щоб раніше була така щаслива, і раз за разом несподівано ловила себе на думці про те, що тепер переживає Барні. Але чудо, яке діялося всередині неї, витісняло швидкоплинні уколи провини.

Одного вечора в середині вересня, коли вони з Майрою грали в джин-рамі[10], Карен ледь могла зосередитися на грі, їй постійно спадали на думку різноманітні комбінації імен. У мить, коли вона приміряла імена Джастін і Жустіна на прізвище Старк, Карен відчула різкий рух і аж писнула від несподіванки.

— Що таке? — занепокоїлася Майра.

— Я щойно відчула… ой! Знову!

Барні, який перебував на кухні, кинувся до них з хлібом і ножем у руках, ніби зібрався відбиватися від нападника.

— Що таке? Усе нормально?

— Поворухнулося. Я думала про імена Джастін чи Жустіна, і воно поворухнулося.

Карен помітила в його очах недовіру.

— Що поворухнулося?

— Дитина. Я підбирала ім’я.

— Ну блін! — Барні кинув ножа на підлогу. — Ти мене налякала своїми криками. Ти ж і раніше відчувала рухи.

— Але не такі. Ось торкнися і…

— Ні, дякую. — Він упав на диван, прикрив рукою обличчя.

Її саму роздратувало те, що вона попросила його розділити з нею цю мить. Карен згадала, що Барні не хоче нічого про це знати, ніби, заперечуючи присутність цього життя, яке зростає й рухається, він змусить його перестати існувати.

— Я забуваю, що ти не любиш, коли я згадую… Ну, тобто мені важко про це не думати… — Вона не хотіла плакати, але очі самі почали наповнюватися сльозами.