Доторк

Карен здушила крик, якось спромоглася накрити скульптуру й кинулася вгору сходами. Вона втратила рівновагу, підковзнулася й кинулася знову, рухаючись ніби крізь воду. Якимсь чином дісталася до вітальні, а тоді їй ніби перекрили повітря. Вона відчула, що руки й ноги стали в’язкими, наче глина, і з неймовірно химерним відчуттям, ніби Барні наміряється, щоб і вона, і її дитина померли, Карен знепритомніла.

***

Коли Барні помітив, що вона спускалася й дивилася на його роботу, то спочатку лютував. Здогадатися було неважко. Карен накинула покривала не так, як вони висіли перед тим, і як тільки він це побачив, то відразу зрозумів, що вона тут була. Але потім утішився. Раніше Барні не хотів знати, як вона відреагує, але від самого знання, що вона побачила, він сповнився тріумфом. Боляче було працювати стільки тижнів і не мати змоги ні з ким поділитися (не те щоб вона колись узагалі могла розділяти його творіння), а коли хтось дізнається про існування роботи, вона стає реальністю — чи навпаки? Якщо ділитися її реальністю, робота починає існувати! Карен здавалася… ну… іншою останніми днями. Наляканою. То напевно через скульптури, вирішив Барні. Вони досить невинні. Він намагався пояснити Карен, що це свого роду комедія помилок, натхненна французьким фільмом, який він колись бачив, у якому смішні персонажі створили машину, яка мала створювати якісь предмети, а натомість машина створювала дещо інше, — не міг точно пригадати, що саме; це неважливо, — проте вони не знали, як її вимкнути, і предмети продовжували вистрілюватися, доки не наповнили всю срану кімнату. І це нагадало йому про скетч, який він дивився з хлопцями з місцевого молодіжного клубу, про чоловіка, який вирішив самостійно прийняти пологи своєї дружини, проте зрештою, після п’ятої підряд дитини, з жахом зателефонував лікареві й попросив пояснити, як це вимкнути. І Барні здогадався, що за цим враженням ховається згадування казки про дівчинку з чарівним горщиком, чия бабуся не могла його вимкнути, і вівсянка наповнила містечко, переповнила вулиці й могла задушити всіх жителів. Барні жартував, що це символічний протест проти демографічного вибуху, демонстрація, як образ родючості Матінки-Землі може впадати в нестяму.

Та Карен це не здавалося смішним, тож він вирішив, що вона надто наближена до ситуації, щоб її оцінити. Він наполягав, що це дійсно оригінальна ідея. Але його не вдовольняли діти. Йому вдалося виліпити їх такими, щоб вони скидалися на дітей, також він вивчав медичні довідники, зміг надати їм правильних каліцтв. Але все одно вони виглядали надто людськими й надто милими. Одним із його намірів було показати неідеальних істот, яких створив стражденний Бог.

Проте Карен не хотіла про це говорити.

Чому вона не може зрозуміти, що, творячи такі форми, Барні досяг самих глибин несвідомого й вийшов звідти, стискаючи спогади іншого місця й часу, який уже не можна називати минулим, бо він існує тут і зараз, у його голові? Якщо він бачить ці згорблені, скручені та скорчені фігури напівлюдей-напівзвірів, хіба вони тоді не існують? Карен не хоче приймати реальність його уяви. Вона не визнає, що він наштовхнувся на щось дуже значне. Надто занурена у свою егоїстичну одержимість таємницею життя, і все, про що вона турбується, лежить тут і зараз, у її череві.

Так само люди бояться помирати через якусь дурницю, віру в те, що щось станеться наступного тижня, чи завтра, чи за хвилину, а вони це пропустять. Барні намагався показати їй, що не існує завтра ні для кого, то навіщо дивитися вперед і боятися смерті? Неймовірно, як вона відмовляється слухати голос розуму, ніби та штука всередині неї така важлива, що вартує триматися за неї, вартує боротися заради неї зі світом. Такий цінний вантаж, говорив він їй, виробляють мільйони некваліфікованих працівників у всьому світі (це нікому не потрібний товар, що обертається народами, які вмирають від голоду на узбережжі Гангу, блукають джунглями Африки, а мухи обкусують їм очі, і він потрапляє у світ через каліцтво тіла й душі). Барні запевнив її, що можна не сумніватися: його скалічені діти — це лише зображення викривленої сутності, яка маскується на землі в ідеальних тілах, проте він бачив, як вона його не розуміє. Її осліпила вагітність, вона не бачить нічого, крім кількох дюймів плоті в матці.

Тепер він вважав, що коли дитя плаче в матці, то так виступає проти смерті. Хіба ж народження — це насправді не початок умирання? І хіба всі годинники не мають вести їх лабіринтом годин до смерті? Людина — це ходячий радіоактивний ізотоп зі змінним періодом напіврозпаду, кожної секунди щодня вона потрохи руйнується. І навіщо народжувати своє сім’я, якщо воно помре?